Розділ 4

Оскар розгублено завис у повітрі, приголомшений такою впертістю Софії. Він вже не міг зрозуміти, хто з них насправді господар цього замку. Спершу привид намагався згадати, коли востаннє йому вдалося налякати когось так, щоб той втік з криком. Це було так давно, що він ледве пригадував деталі. Але ця дівчина? Вона взагалі не здавалась. І ще й співала вночі так голосно, що кам’яні стіни вібрували від її шаленої енергії.

— Треба щось робити. Не може так бути, що я, володар цього замку, відступаю перед якоюсь сміливою дівчиною з огірками на обличчі! — бурмотів привид, літаючи коридором, — Я століттями лякав аристократів, лицарів і навіть війська, а тут… “гоблін”? І який ще сироп?

Він неспокійно бродив тінями, час від часу зупиняючись і озираючись на зачинені двері. Його неприязнь зростала з кожною секундою. Проте серед цих мимовільних почуттів з’явилося щось нове. Щось невловиме, як вітер, який перелітав шпилі замку і грав з його напівпрозорими шатами. Щось… людське.

Оскар ніколи раніше не відчував цієї емоції, яку важко було визначити. Це не був страх або гнів. Це було щось дуже глибоке — цікавість. Ця дівчина не боялася його, не тікала з жахом, як інші. Вона навпаки, ставилася до нього так, ніби він просто черговий незручний гість у її житті.

Привид повільно повернувся до дверей її кімнати. Час зупинився для нього — вже не перший раз за останні кілька століть, але тепер це відчувалося по-іншому. Щось невловимо змінилося в його сприйнятті цієї ночі. Оскар відчув не лише незручність через свою невдачу, але й бажання зрозуміти, що змушує Софію так себе поводити. Його бентежили її рішучість, гострий язик, та й можливо — її здатність бачити світ таким, яким він був насправді, без зайвих страхів.

— Ні, так не можна, — пробурмотів він, коливаючись між дверима і коридором. — Моя гордість… Я не можу просто здатися!

Оскар призупинився біля вікна й поглянув на світло місяця, що падало на холодні камені замку. Він задумався: що ж насправді його так турбує? Чому він не може просто залишити цю дівчину в спокої? Привид вирішив обережно доторкнутися до старих дерев'яних дверей. Несподівано вони скрипнули й повільно відчинилися. Тепер Софія більше не співала. Вона сиділа на ліжку з книгою, але її погляд був далеким. Можливо, вона думала про щось значно глибше, ніж старовинний привид у замку. Оскар ще раз зітхнув. Можливо, це було найкраще, що він міг зробити за ці століття — просто спостерігати. І цього разу він більше не пробував злякати її, а просто залишився у тіні, не зводячи з неї очей, сподіваючись знайти відповідь на своє головне питання: чому ця дівчина так відрізнялася від усіх інших?

Тим часом Софія, лежачи у своєму ліжку, відчувала якесь незрозуміле хвилювання. Ніби щось чи хтось намагався прорватися крізь бар’єр між світом живих і мертвих. 

— Це просто привид зі старого замку, — подумала вона, — але ж чому я не можу перестати думати про нього?

Її очі почали закриватися, але думки не давали спокою. Вона повернулася на бік і, дивлячись у темряву, пошепки промовила:

 — Оскаре, якщо ти мене чуєш, перестань намагатися мене лякати. Поговорімо! Може, ти просто самотній як і я? — прошепотіла вона, позіхнувши.

Софія розслабилася, відкинувшись на ліжко. Вона знала, що тут були певні “мешканці”, але не надто хвилювалася з цього приводу. Замок захоплював її своєю атмосферою, і, якщо чесно, вона навіть відчула якусь спорідненість з цими тінями минулого. Вони здавалися їй такими ж загубленими, як і вона сама. На якусь мить тиша наповнила кімнату. Потім раптово задзвенів дзвінок старого годинника на каміні, хоча він давно вже був поламаний. Холодний вітер пронизав кімнату, і все навколо почало тремтіти. Столик біля ліжка захитався, а вогонь в каміні згас з тихим шипінням.

Оскар спостерігав за Софією, як вона сиділа на ліжку. Її плечі розслабилися, а обличчя стало спокійним. Лампа на тумбочці, що ще кілька хвилин тому блимала, нарешті згасла, занурюючи кімнату в тиху темряву. Софія, захоплена книгою, незабаром закрила її та відклала на нічний столик. Її дихання стало рівним і спокійним, і через кілька хвилин вона заснула, ще більше зацікавивши Оскара.

Один навушник, що висів біля її вуха, кумедно впав на подушку. Музика, що все ще лунала з них, плавно переходила в м’який фоновий звук, який Оскар почав сприймати як частину цієї нової реальності, яку він досі не міг зрозуміти. Привид підняв одну з невидимих рук, щоб доторкнутися до навушників, але рука пройшла крізь них, і він лише відчув тонкий, ледь помітний шум. Цей новий, невідомий йому пристрій виявився абсолютно чужим для його століть усамітнення. Він спробував зрозуміти, що це за дивовижний винахід, що здатний так зосереджувати увагу людини, що навіть не помічає наявності привида.

Тихо нахилившись над ліжком, Оскар поглянув на спокійне обличчя Софії. Поруч валялася книга з розгорнутою сторінкою, на якій залишився лише слід від її дотиків. Музика з навушників, що м’яко звучала в тиші кімнати, викликала у привида відчуття дивного смутку. Він не розумів слів української пісні, але інтуїтивно відчував глибину емоцій, які вона передавала. Ось ця дівчина, що, здавалося, живе у світі повному страхів і таємниць, тепер мирно спала, абсолютно не помічаючи загрози навколо.

Попри свої надприродні здібності, Оскар був вражений виглядом навушників, які вона так і не зняла перед сном. Їх стильний і сучасний дизайн контрастував зі старовинними стінами кімнати, що підтверджувало, що ця дівчина була справжнім дитям сучасності. Він прислухався до тих звуків, які виходили з пристрою.