Розділ 2

Вранці Софія повільно підвелася з ліжка, відчуваючи втому в кожному м’язі. Вона ледве допленталася до великого дзеркала, що стояло в кутку її кімнати, і поглянула на своє відображення. Блакитні очі, зазвичай сповнені життя, зараз видавали втому, під ними виднілися червоні набряки — результат безсонної ночі та наслідок інциденту з перцевим балончиком. Її каштанове волосся було безладно скуйовджене, кілька пасем впало на обличчя, надаючи їй ще більш виснаженого вигляду.

— Боже мій, — прошепотіла вона і відскочила назад, трохи злякавшись власного відображення. Потім знову підійшла ближче і, втомлено усміхнувшись, пробурмотіла:

— Та я сама кого завгодно налякаю... Ну, принаймні в мене є таємна зброя — погляд, від якого навіть привиди втечуть. Я завжди вважала, що страх — це лише відсутність інформації. Але після того, як побачила своє відображення в старому дзеркалі, я тепер вірю, що це може бути й відсутність адекватного сну.

Проводячи пальцями по обличчю, вона тихо засміялася, відчуваючи, як поступово сходила напруга. Життя у замку виявилось не таким спокійним, як вона уявляла, і, схоже, на неї чекало ще чимало сюрпризів.

Зненацька її роздуми перервало приємне відчуття голоду, і Софія почула запах смачної їжі, що доносився з кухні. Спустившись по старих кам’яних сходах, вона увійшла до просторої кухні, де кухарка вже накривала на стіл.

— Місис Мері, доброго ранку! Ви не бачили тут чоловіка у чорному плащі, того, якого ви замовили, щоб він налякав мене? - порушила вона тишу, — Якщо що, я вимагаю компенсації за проникнення у чужий дім і за псування чужого майна. Я знешкодила його перцевим балончиком вночі, але він кудись зник.

— Я нікого не замовляла. Стоп, що? — здивувалась жінка, повільно повернувшись обличчям до законної власниці замку і розуміючи сенс сказаних нею слів, — Свята корова! Що з вами трапилось? — перелякалась вона не на жарт і заговорила англійським сленгом.

Софія присіла за стіл, помітивши там чашку чаю з ромом, якої так і не торкнувся нічний візитер.

— Розумієте, місис Мері, мене вже в котру ніч переслідують кошмари. Так було і цієї, я пробудилась і вирішила посеред ночі піти на кухню, щось поїсти. Помітила, що двері на вулицю були відчинені, а поруч стояв якийсь незнайомець у чорному плащі. Я подумала, що то ви його підіслали, щоб налякати мене. Я пожартувала над ним, запросила на кухню, зробила для нього чай з ромом за особливим рецептом, — кинула дівчина погляд на ту саму чашку, — Він мене налякав, порушивши мій особистий простір. А далі ви знаєте.

— Бідна дівчинка! Я ж казала вам, що тут живе привид Оскара Ескінга, а ви мені не вірите. Погляньте на себе, до чого він вас довів у першу ніч під цим дахом. Я боюся думати, що буде через місяць.

— То не він мене довів, а моя апатія. Я втомилась від життя, від цього всього. Мені потрібно знайти якийсь стимул жити далі. Тепер це мій замок, а тому я підніму його на ноги й себе теж.

— Я вірю у вас, міс Софія, але будьте обережною!

Після сніданку, кухарка повідомила дівчині, що її не буде декілька днів, бо мусить владнати особисті справи. Попрощавшись з жінкою, Софія продовжила оглядати замок. Несподівано їй у голову прийшла ідея — відреставрувати будівлю і відкрити у ній такий собі “хорор-готель” для тих, хто бажає полоскотати собі нерви.

Дівчина була за освітою — архітекторкою-реставраторкою, а також рік тому проходила курс з ведення готельного бізнесу. Отож, справа лишалась лише за фінансами. Її бабуся передала онуці у спадок і чималий рахунок у банку. Тому і тут проблем не було.

Софія посміхнулася сама собі, відчуваючи, як перед нею відкриваються нові можливості. Ідея відкрити “хорор-готель” здавалася їй не лише цікавою, а й прибутковою. Адже наразі вона була в чужій країні й без роботи поки що. А жити на щось же треба. Відреставрований замок, наповнений таємничістю та легендами про привидів, міг би привабити туристів з усього світу. Аби почати, їй треба було ретельно оглянути усі кімнати й скласти план реставрації.

— Хорор-готель... Це може стати не лише прибутковою справою, але й справжньою сенсацією для любителів містичних пригод, — міркувала вона, проводячи рукою по старих поручнях сходів. — Невже тут дійсно живе привид? — мимоволі подумала Софія, згадавши слова місис Мері.

Дівчина на мить затрималася на сходах, прислухаючись до тиші, що панувала довкола. У пам'яті відразу спливла подія минулої ночі — дивна зустріч із незнайомцем у плащі. Чи справді це був хтось реальний? Чи, може, це був лише витвір її уяви, збудженої безсонням і напругою? Щось у глибині її душі підказувало, що відповідь ще попереду.

Набравшись рішучості, Софія вирішила спочатку оглянути підземелля замку — вони могли стати ідеальним місцем для хорор-готелю. Темні, холодні коридори здавалося ховали в собі безліч таємниць. Вона увімкнула ліхтарик на телефоні й обережно йшла вперед. Однак замість темряви й вологості, яку вона очікувала, дівчина побачила зовмсім інше. Катакомби були напрочуд просторі й дивно чисті, ніби тут хтось нещодавно побував.

— Хтось дбає про це місце? Чи, може, знову це моя уява грає зі мною жарти? — подумала Софія, наближаючись до старих дверей в кінці довгого коридору, які були приховані якимось мотлохом.

Вони були з масивного дерева, і здавалося, їх ніхто не відкривав століттями. Її серце почало битися швидше.