Пролог

Увага! Твір базується на реальних подіях, історичних фактах та особистостях. Усі інші елементи є результатом авторської фантазії.

“Кажуть, що привиди живуть там, де є недомовлені слова.

Якщо так, то моя душа, напевно, стала готелем

для всіх бездомних привидів, як і цей замок”.

Софія знову занурилась у світ сну, який уже місяць не відпускав її. Видіння розпочиналося у непроникній темряві. Вона опинялася у старовинному замку, мовчазному свідкові століть, чиї крижані стіни, немов велетенські бібліотеки, зберігали безліч запечатаних таємниць. Холодна кам’яна підлога відгукувалася розміреними кроками. Вікна замку були забиті старими дошками, крізь які пробивалося лише бліде місячне світло, мляво висвітлюючи силуети в темряві.

Дівчина слідувала за привидом — високим, прозорим і туманним. Його контури плавали, як пара, що здіймається з розпеченої землі. У його очах, які нагадували дим, було щось моторошно людське і водночас незрозуміле. Привид рухався крізь стіни, залишаючи за собою тонку вуаль світла, що м’яко освітлювала місця, де він бував. Софія йшла за ним, як бездушний спостерігач, без жодної спроби втекти або зрозуміти природу цієї містичної істоти.

Щоразу нічний гість зупинявся перед великим дзеркалом у старій просторій вітальні, але там не було відображення дівчини, а дивне зображення схожої на неї старої жінки, що плакала. Її сльози, як згустки світла, сповнювали замок новими тріщинами, немов сама будівля плакала разом з нею.

Кожного разу, коли привид зупинявся перед дзеркалом, Софія відчувала, як всередині неї наростає тривога, ніби сльози старої жінки хотіли схопити її серце і влити в нього невимовний страх і біль. Вона чула слабкий голос привида, що повторював одне й те саме питання, яке краяло її душу:

— “Чому ти тут? Чого ти шукаєш?”

Сон завжди закінчувався тим самим моментом: привид простягав до неї свою бліду руку, і несподівано розчинявся у повітрі, залишаючи Софію самотньою в порожньому замку. Її серце билося швидше, ноги слабшали, і дівчина прокидалася в холодному поті, охоплена відчуттям важкого тиску на грудях, ніби весь страх і тривога ночі залишилися разом з нею, навіть коли вона повернулася в реальність.

Софія знала, що відповідь на питання, яке повторював привид у її сні, лежить глибоко в таємницях замку і, можливо, у глибині її душі. Але який в біса замок, коли вона не могла знайти місця у цьому жорстокому світі? Ось і зараз, прокинувшись, дівчина сиділа на металевій лавці в Лондонському аеропорту, затуливши обличчя руками. Сльози, які вона намагалася стримати, вільно текли по щоках. Шум злітних смуг і звуки англомовних оголошень злилися в фоновий гул, а її душа була затягнена у порожнечу. Вона була посеред натовпу, розірвана між минулим і майбутнім, що вже так близько, але віддалене як світанкова зоря на горизонті.

Її мрії про безтурботне життя в рідному українському Конотопі розсипалися на тисячі частин. Пам’ять про батька, Давида Богемського, який загинув на фронті, залишила гіркий відбиток у її серці. Вона довгі роки плекала надію, що матір, яка покинула її ще при народженні, колись повернеться. Тепер, вже доросла дівчина, знала, що "та, що подарувала їй це життя", ніколи її не знайде. В руках Софія тримала давній розгорнутий лист, на якому не було адреси чи підпису, лише кілька слів, написаних невпевненою рукою:

“Вибач мені. Сподіваюся, я колись повернуся”.

Не повернулася її мама. То в що зараз могла вірити молода дівчина? В себе... Вона хотіла вірити в себе. Тепер, перед нею стояло невідоме майбутнє — Велика Британія, нове життя, що обіцяло бути сповнене викликів.

Софія підняла голову і поглянула на великий годинник на стіні аеропорту. Вже три години як вона прибула до Лондона. Вже неможливо повернутися назад, до рідного будиночку в Конотопі. Її схвильоване серце билося в такт думкам.

— “Що я буду робити? Як я буду жити далі?” — запитувала вона себе, а кожне наступне питання здавалось важчим за попереднє.

Згадка про батька викликала мимовільний ривок у серці. Його образ — мужній, завжди усміхнений, що розповідав їй казки про героїв і перемогу — змішався з туманом її теперішньої реальності. Якби лише вона могла ще раз почути його голос, відчути його руки, що обіймають її. Вона б віддала все, щоб повернути ці миті. Але тепер це було тільки в спогадах, частини її життя, яких більше не повернути.

Вона витерла сльози й глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Її очі заповнилися рішучістю:

— Я повинна бути сильною!

На фоні душевної драми Софії, аеропорт здавався бездушним. Тут не було нічого, що могло б надати їй надію: тільки нескінченні черги, шум і розмиті обличчя. Молода дівчина, яка колись була частиною великого плетива українського життя, тепер була самотньою ниткою, що спробує переплестися в новій країні.

Вона дивилася на свої руки, що здавалося їй, втратили свою силу і міць. Як жити далі в цьому непередбачуваному світі? Який сенс у тому, щоб почати нове життя, коли старе так глибоко вкоренилось в її душі? Її думки, як бурхливі хвилі, без упину тікали у глибину невизначеності. Вона чула всередині себе м’який, але настирний голос: