Розділ 47

— От тільки не треба вигадувати… — посміхнувся я, якнайдобріше. — Умієте ви, красні дівиці, на рівному місці з мухи слона зробити. Так, винен, каюся... Але не в отруєнні. Просто не встиг попередити, що у баклазі… е-е-е… не зовсім вода. Хто ж знав, подруго, що ти одним залпом усе вдуєш? Але можу тебе запевнити, що від півтори літри вина ще ніхто не помер. Навіть після тривалого голодування та сонячних ванн. Це тобі не «Сльози Мічуріна» чи «Біоміцин» якийсь. А з найкращих королівських запасів, між іншим. Тож можеш не переживати — коли проспишся, навіть голова боліти не буде.

Дівчина тим часом вляглася на бочок, підклавши складені долоні під щоку і підтягнувши до живота, зігнуті в колінах ноги. Відразу видно, що добре вихована. Жодної вульгарності. А на обличчі легка, мрійлива посмішка блукає.

— От і славно… поспи… А я постережу. Все одно скоро ніч і сидіти нам тут до ранку.

Підійшов і прикрив амазонку, що вже міцно заснула, своїм плащем. Дівчина навіть не ворухнулася.

— І не варто турбуватися про любителів дівочого волосся… Якщо повернуться — дуже пошкодують.

Взагалі-то я ніби сам із собою розмовляв, але всі мої амулети та талісмани негайно відгукнулися, хто як зміг. Даючи відчути, що у цьому питанні вони зі мною повністю згодні та підтримають, чим зможуть.

Встромив у землю щит поруч із багаттям з підвітряного боку. Синільзі запах диму та близькість, хоч і майже згаслого вогню, не сподобалися. І вона перепурхнула до мене на плече.

— Е, ні, красуне... Досить на мені їздити. Ти пернатий хижак чи де? Давай, не відлинюй. Пора вже літати вчитися.

Взяв у руку, зняв з неї обручку зменшення і підкинув, скільки сили було. Тож, орлану, що миттєво збільшився в розмірах, довелося розпрямити крила. Спочатку птаха невпевнено зробила пару кіл, тільки планеруючи на висхідних потоках. Потім, змахнула разок... Другий... Третій... Радісно заклекотіла і стрімко рвонула вгору.

— Зовсім інша річ… А якщо й на вечерю, щось їстивне зловиш, взагалі буде чудово.

Вугілля ще тепліло. Поклав зверху кілька оберемків сухої трави і роздув вогонь. Просто так… Для душі. Полум'я, як і проточна вода, діють заспокійливо. А я, чесно кажучи, був у повній розгубленості. Неправильне все тут було… Наче мізансцена в кіно, коли режисера більше хвилює, як картинка виглядатиме із зали, і — начхати на логіку. Аби глядача зачепило.

По-перше, — взяти бодай багаття. Хто його запалив і навіщо? Судячи з кількості золи, на такому жарі навіть чай не закип'ятити. Максимум шматок хліба з салом розігріти. Так не зима, бутерброд і без вогню не холодний.

По-друге, — якщо все-таки була якась потреба, чому потім не загасили? Жоден мешканець степу такої безтурботності не виявить. Тут дітям, щойно вони тільки повзати починають, дуже доступно і зрозуміло пояснюють, що з вогнем жарти погані. Страшніше за степову пожежу хіба що зимовий буран. Та й то, якщо людина знесилена і голодна.

Отже, ті, хто багаття розводили або весь час поряд, або мали замір невдовзі повернутися! Але, я ж з кургану на багато верст на всі боки дивився. І ніякого руху довкола не помітив. Можу заприсягтися, близько десяти кілометрів, а за часом — це з годину, вершників немає. Якщо вони не ставлять під сідло собак і самі, як пігмеї.

По-третє, — полонянка. Хто вона? Полонянка чи приманка?

Зв'язали дівчину вміло, без сторонньої допомоги не звільнитися. Але, знову ж таки, чому залишили тут?

Навіть, якщо на секунду припустити, що «мисливці за косами» не умовна назва мисливців за рабинями, а головний трофей і справді саме жіноче волосся, так і воно в амазонки на місці.

Припустимо, зловили лиходії це дівчисько. Навіщо зв'язувати її та залишати одну посеред степу? Щоб потім повернутись? Я розумію, допустимо, на гарну полонянку могли бути інші плани, здійснити які вони збиралися пізніше, не поспіхом, а з почуттям і розстановкою. Але все ж таки логічніше відразу відчикрижити волосся... Там видно буде. Мало як доля складеться, а головний здобуток — скальп, уже в сумці. Ні, не сходиться відповідь.

Значить, волосся не головне. І розбійники обов'язково мають повернутися. Це вже хоч якось пояснює наявність багаття. Кращої мітки, щоб позначити місце в степу, навіть не придумати. Але тільки вдень. Поки димок в'ється. А дня залишилось із заячий хвіст. Ось-ось сонце в обрій упреться... Години півтори до заходу чекати, не більше.

Що ж, з цим, як би, більш-менш розібрався… Але є ще одна безглуздість.

Полянка витоптана до голої землі... Наче чоловік двадцять табором стояло. В принципі нічого особливого. Хто сказав, що загін людолов повинен бути меншим? Запитання в іншому… Як вони сюди прийшли?

Я один з кургану притупав (Сінільга не в рахунок) і то свій слід у траві ще бачу... А крім нього більше нічого, жодної стежки — трави суцільною стіною навколо стоять. Тоді як великий загін, та ще й вершників… і неодмінно із заводними кіньми, мав би таку стежку залишити, що із зав'язаними очима намацати можна. Причому дві. Так би мовити, вхід та вихід.

І, насамкінець… Де запах? Кінь не домашній котик... Він великий і якщо не гадить, то хоч би пріє... Влітку, під сідлом чи в'юками — ще більше. Нагадую! Приблизно, два десятки коней! Так що, навіть якщо припустити, що «каштани» вершники зібрали для вогнища… ага, прямо сирими і ще паруючими… то запахом кінського поту тут все має пахнути, як мінімум, ще добу. А вугілля, що все тліє, на інший час вказує. Хто б не полонив амазонку, забралися вони звідси максимум за годину до мого приходу.