Розділ 41

— Вечір добрий, пане… — граф провів чимось залізним по ґратах, викликаючи неприємний брязкіт. — Не нудьгуєте?

— Ммм ...

— Вибачте великодушно. Забув, що звелів заткнути вам рота. Зараз же накажу виправити таку прикру помилку… Але… З однією умовою. Ви ж розумієте, що безродного волоцюгу я вільний стратити без суду та слідства. Тим більше, спійманого на гарячому, на місці злочину.

Я міг і не відповідати, але що довше він просторікує, то більше в мене часу на відновлення кровообігу в руках. До того ж, мені стогін ще й полегшення приносить. Бо таке враження, ніби по всіх жилах і м'язах гасають табуни вогняних мурах.

— Ммм ...

— Приємно мати справу з розумною людиною… — схвалив мукання граф Шамов, звісно, ​​розцінивши його по-своєму. — Тоді допоможіть мені. Ну, і собі, ясна річ. Розкажіть мені щось таке, що міг би знати лише принц Ніколаїс. Наприклад, про те, звідки в розореному та неодноразово перезакладеному королівстві з'явилися гроші? Згодні?

— Ммм ...

— Не зрозумію… Це ви лаєтеся чи навпаки — готові до діалогу? Я хоч і далеко стою, але добре бачу вас. Голубчику, ви не мукаєте більше. Просто кивніть, якщо згодні поговорити. Тоді я увійду, зніму пов'язку, і ми продовжимо розмову. А якщо "ні", то дозвольте відкланятися. Чекатимемо, коли до нас у замок загляне хтось із Сонячного Піку. Щоб провести розпізнання. Я, правда, ще не посилав за ними... Справ багато, знаєте... Так що тепер все від вас залежить...

Схоже, пальці набули необхідної чутливості. Тож я не став довше вислуховувати ту нісенітницю, яку продовжував нести мерзотник, а кивнув. Для наочності тричі.

— Чудово! — Зрадів граф. — Гей, хтось! Відімкніть ґрати!

Тут же й ключ у замку заскрипів. А потім і петлі застогнали на всі голоси. Цікаво чому саме так? Невже важко змастити? Чи це спеціально? Щоб важче було втекти, не здійнявши тривоги.

Граф підійшов ближче.

— Не бажаєте сісти?

Не дочекався відповіді і нахилився до мене. Однією рукою безцеремонно вперся в чоло, ніби навмисне намагаючись ще більше принизити, другою — взявся за кляп, що стирчав з рота, і ривком висмикнув.

Боляче, зараза… Щелепи наче вогнем обдало. Добре, хоч не вивихнув. Вправляти назад, ще те задоволення. Особливо самотужки.

— Ну що? Будемо розмовляти?

— Так… — я навмисне говорив ледве ворушачи губами, змушуючи графа стати поруч і нахилитися ще нижче. — Пити… Пересохло все… у горлі.

— Але ми домовилися? — Уточнив граф.

— Звісно…

Тягнути не мало сенсу. На краще вже нічого не зміниться. Ризикувати — то негайно.

Я підсік ноги графа, а коли той упав, навалився на нього. Добре продуманим рухом обмотав ланцюг навколо шиї, затягнув тугіше, потім сів, спираючись спиною на стіну, ворога підтягнув ближче і приставив до горла кинджал.

— Ось тепер можна поговорити.

Граф щось прохрипів у відповідь, а в камеру полізли стражники.

— Назад! Або я йому голову відріжу! Ваша світлосте! — трохи послабив ланцюг. — Накажіть своїм псам залишатися зовні! Якщо хочете жити, звісно…

— Не заходити! — слухняно підтвердив той мої вимоги. Розумів, що все серйозно, і життя його висить на волосинці. Точніше, на кінчику кинджала і мого терпіння. А це дуже хитка рівновага.

Стражники, схоже, теж це розуміли і слухняно відсунулися від ґрат.

Я підтягнув графа ще ближче, буквально звалюючи на себе. Щоб не дати якомусь зайво ретивому арбалетнику втрутитися в нашу бесіду і поставити в ній передчасну крапку.

— Не гарячкуйте, ваша високосте… — прохрипів граф. — Давайте домовимося… Зізнаюся, я помилився… Тепер бачу — ви справді принц Ніколаїс. Перепрошую. Я зараз накажу вас звільнити.

Пізно, Федько, пити «Боржомі», коли печінка розповзлася...

— Дякую вам, граф. Ви дуже люб'язні… Але, почнемо з того, що ваші люди приведуть сюди мого супутника.

— Звичайно, звичайно… Відпустіть мене, і я тут же віддам наказ.

Та він знущається... Довелося трохи сильніше стягнути ланцюг і ще раз кольнуть кинджалом.

— Думаю, вас і так почують.

Граф здавлено зашипів, але в подальшу дискусію вступати не став.

— Оглухли, чи що? Бігом приведіть сюди супутника його високості!

Гастінгс, схоже, спрацював на випередження. Слуги графа ще згадували, куди засунули Метью, а десятник уже підвів молодого мага до нас.

— Кляп!

— Витягніть кляп! — слухняно повторив граф

— Розв'язати!

— Розв'язати! — продублював Шамов.

Гастінгс швидко чиркнув кинджалом по мотузці, і Метью, зі стогоном, почав розтирати зап'ястя.

— Сволота… Ну, я вам зараз…

— Навіть не думай! — прикрикнув я на хлопця.

— Але ваша високосте…