Розділ 40

Кажуть, людина тричі буває дурною. Коли, сидячи біля вогнища, прикурює від сірника. Гребучи в човні — попльовує на долоні. А посеред степу, щоб розвернутися, зад воза заносить… Ми з Метью винайшли ще один варіант. Кому доводилося бачити, як вибухає цистерна або бодай з горючою рідиною — зрозуміє, про що я.

Шандарахнуло так, що мене як пір’їнку перекотило по підлозі. Ніколи б не подумав, що у просторій печері стільки твердих виступів та кутів.

На щастя, схоже, студентський «Ковпак» надавав захист не тільки у світі тонких матерій, а й від фізичних перешкод, даних нам у відчуття. Хоч і не повністю, але все ж таки суттєво пом'якшив зіткнення тіла з підлогою та стінами. А також — вберіг від хвилі вогню, що обдала нас навздогін. Знову ж таки, частково. Так що я встиг отримати загальне уявлення про те, що відчуває смажений у грилі каплун, але короткочасно і без фатальних наслідків. Навіть одяг не весь згорів.

Подальше пам'ятаю невиразно. Бігли, лізли, повзли… Знову бігли. Очухалися і зупинилися тільки назовні. Та й то не з власної волі.

Цілком імовірно, ми з Метью могли б ще пару-трійку верст пробігти, якби нас не схопили ті гірники, заради яких ми й полізли в шахту.

— Ага! — вигукувало одразу кілька. — Попались!

— Гляньте, ваша світлосте! Ось вони! А ви не вірили! — лементували роботяги, одночасно продовжуючи заламувати нам руки.

Все ще перебуваючи в злегка контуженому стані, я збагнув лише одне: шахтарі діють не з власного розсуду, а стараються догодити якійсь «світлості». Тобто шляхтичеві титулом не нижче за графський.

Пошукав поглядом...

Знайшов. Трохи осторонь, верхи на чудовому гнідому мерині. Яскравий, пишний одяг. Судячи з блиску — парча чи шовк. Багато срібних та золотих ниток. А на голові тонкий золотий обруч. На відміну від покійного барона — не в обладунку. Та йому й без потреби. Якщо барон утримував владу своїм мечем, то у графа для цього був загін воїнів. Лише поряд більше десятка важких кіннотників. Закутих у броню аж по очі… У тому сенсі, що тільки очі й поблискували з-під заборол шоломів.

— Хто такі? Що тут робите?

Зрозуміло, сам граф до розмови з підозрілими обірванцями не зійшов. Запитував один із його людей.

Ну, точнісінько, як бугри і шишки з мого світу. Самим западло з чорним людом спілкуватися, от і тримають для цього заступників для розмов. Так званих речників… Хоча, знаючи рівень розвитку тих, хто виплив на верх суспільства, вони, швидше за все, просто бояться самі відкривати рот. Адже поки мовчиш, то й за розумного зійдеш. А слово не горобець. Бовкнеш зайвого — потім не зітреш і навіть чергою з «калаша» не вирубаєш… не те, що сокирою. І ніякі піарники не відмиють.

— Сам ким будеш?

Раніше, ніж я встиг вирішити, як краще поводитися в цій ситуації, молодший і, відповідно, менш стриманий, Метью відповів. За що тут же й заробив важкий потиличник.

— Як із їхнім світлістю розмовляєш, хаме?

— Ще раз зачепиш мене, пошкодуєш! — прошипів юний маг.

— Воно ще й погрожувати! — тієї ж миті прилетів другий потиличник. Ще більш хльосткий. — Воша тарганяча! Бовкни хоч слово — всі зуби повибиваю!

Взагалі, дивлячись на нас — скуйовджене волосся, обгорілий одяг, обличчя в багнюці й кіптяві — кожен вирішив би, що має справу з босяками. Але за ненавмисно, б'ють відчайдушно. Нема чого руки розпускати.

Не знаю, що зумів наворожити Метью, але гірник, котрий бив його, заволав благим матом, хапаючись за живіт. Видав булькаючий звук і прожогом кинувся до найближчих кущів. Звідки, миттю пізніше, почулося тривале пихкання, кректання і жалібне голосіння.

— Ви б, панове, обережніше... з незнайомими людьми... — я вирішив, що настав час і мені рота розкрити. — Не можна так нахрапом. Якщо точно не знаєш, з ким доля звела.

— О! — жестом зупинив слуг шляхтич. — Судячи з розмови, ви, милостивий пане, з благородних?

— Судячи з манер, ви теж… Чи не зволите відрекомендуватися?

— Смішно… — хмикнув граф. — Після вибуху, який майже знищив копальню, з-під землі вибираються два злидні і вимагають до себе поваги! Чи не надто, хлопче?

— Конюха свого, хлопцем клич… — я вже починав злитися. — А як і в якому вигляді мені ходити власною землею, вже якось вирішу без чужих порад.

— Он як? Кажете «ваші землі»? — глузливо примружився дворянин. — То я маю справу з бароном Ренделем? Перепрошую, любий сусіде. Не впізнав… Якось ви занадто схудли, за ті кілька тижнів, що ми не бачилися. Чи не сталася якась хвороба з вами?

Сусід, значить? Ну, ну…

— Годі дурня клеїти. Якщо ви не випадково проїжджали повз, то не можете не знати про те, що барона вбито в поєдинку. Як саме, коли і ким... Відповідно, чудово розумієте, хто стоїть перед вами.

— Припустимо, — кивнув граф Шамов. — Я справді про щось таке чув... Але, по-перше, — звідки мені знати, що все відбувалося так, як розповідають простолюдини? Їм збрехати, за невелику винагороду, що мені чарку хересу махнути... Отже, поки дізнавачі не допитали їх як слід і під присягою — вся історія про ваш поєдинок, порожні слова і не більше.

— І слова принца крові теж мало?