Розділ 37

Печера або, якщо бути точніше — штольня, з якої і починалася копальня, нічого незвичайного собою не представляла. Не метрополітенівський тунель, само собою, але й не вузька лазівка. Завширшки — метрів зо три. Два вози вільно розминуться. І у висоту пристойно... Я не зміг дістати. Мені не доводилося раніше бувати в шахтах, але, якщо чесно, уявляв собі їх зовсім інакше. Щось подібне до великої нори, в якій чорні від пилу, тільки зуби та білки очей блищать, шахтарі довбають породу кайлами.

Абсолютно ірраціонально. Я ж не з Марса. Десятки разів бачив і документальне кіно, та й художнє. Чудово розумів, що ніхто у вибої на колінах не повзає. Але уяві не накажеш… Темною, безмісячною ніччю афроамериканці крадуть руберойд…

Світла куля висіла у нас над головами, так що темрява розсувалася в міру просування вперед. Але робила це так неохоче, що ми мимоволі уповільнювали крок. Весь час здавалося, що смертельний ворог витріщається на нас із глибини тунелю і вже приготувався до нападу. Чекає тільки, поки ми наблизимося і вкотре розсунемо полог пітьми. Моторошне відчуття.

Не додавала оптимізму ні легка прохолода меча, ні приємно тепло на грудях від талісмана. Може, тому, що згадалося підземелля під млином і та гидота, яка там жила? Ось тільки тоді я опинився там випадково, а тепер ліз невідомо куди доброю волею. М'яко кажучи — щоб зробити подвиг, а грубо кажучи — шукав пригод на свою п'яту точку. Ну, а що вдієш? Назвався принцом — носи корону гордо. Так, щоб усім було зрозуміло — у цього владу просто так із зубів не видерти. Тільки разом зі щелепою.

 — Слухай, а ти іншого «світляка» не маєш? — не витримав я нервової напруги. — А то чим із такою підсвіткою, то краще в темряві йти.

— Ні, — розвів руками Метью.

— Може, хоч би вперед його вислати? Щоб не нас освітлював, а те, що перед нами?

— Спробую…

Він знову витяг згорток, не виходило, мабуть ще в молодого мага чарувати без шпаргалки, і сказав кілька уривчастих слів.

Подіяло. Кулька ковзнула вперед і зависла так, що ми опинилися акурат на термінаторі. Тобто позаду густішала темрява, зате попереду був дуже пристойний шмат освітленого простору. Так, ми, як і раніше, не бачили, що відбувається ще далі, але й самі більше не стирчали, немов на рампі.

— О, це набагато краще, дякую… — підбадьорив я хлопця. — Тепер, на випадок чого, у нас хоча б є трохи часу приготуватися.

Замість відповіді Метью стукнув палицею і відправив у темряву маленький фаєрбол. Мовляв, завжди готовий. Хай тільки покажеться ворог.

Крок за кроком ми заглиблювалися в шахту, насторожено прислухаючись до гучної тиші. Яка б тварина там не ховалася, мусить вона хоч якось дати знати про свою присутність. Але ніяких сторонніх звуків, крім шереху ґрунту, що обсипався зі стелі та стін, так і не почули.

— Дивно... — пробурмотів Метью. — Таке враження, що тут нікого взагалі немає. Вам не здається, ваше ви… еее… Миколо?

— А чого тоді бояться шахтарі? Ще й настільки, що відмовляються працювати. У гірників зроду зайвих грошей не було і просто так страйкувати вони б не стали.

— Мало чого… — знизав плечима Метью. — Ми ж їх не запитали. Може, чудовисько спеціально придумане, щоби ціну підняти? А накинули б по пів талера, вони б ще вперед нас під землю полізли.

Взагалі, думка слушна. Дивно, що я не здогадався сам. Не в плані зарплату збільшити, а поговорити з гірниками. Сунувся одразу всередину, спираючись лише на слова Ігнаціуса. Маг, звичайно, людина авторитетна. Даремно говорити не стане, але може просто не знає всіх подробиць.

Ну чому хороша думка приходить запізно? Не міг раніше потилицю почухати? А тепер що, повертатися? Не можна, прикмета погана...

Поки розмірковував, ми вийшли на перехрестя. У тому плані, що тут головна штольня розгалужувалася відразу на кілька горизонтальних розробок, а крім них ще й шурф був. Діра, що веде на нижчий рівень. І ось якраз звідти й долинали ті дивні звуки, які ми так хотіли почути.

Дивні, бо найбільше нагадували про вологе прибирання. Немов хтось возив мокрою шваброю по підлозі. Дуже великою шваброю.

— Здається, нам туди… — кивнув на отвір у підлозі Метью.

— Мені теж… так здається… Але, розумні люди кажуть, не лізь, якщо не придумав, як вибиратимешся. Скочити вниз не проблема. А назад? У нас ні мотузки, ні…

Замість відповіді юний маг вказав на стіну за моєю спиною. М-да… Щось я геть неуважний. На вбитих у ґрунт гаках висіло кілька, складених кільцями, товстих канатів. З рівномірно нав'язаними вузлами для зручності. Така собі подоба мотузкових сходів. Для людей, здатних утримати в руках вагу власного тіла.

— Інша розмова.

Я зняв канат, зробив на одному кінці петлю і закріпив на тому ж гаку. Його товщина вселяла довіру. Має витримати. Потім стравив другий кінець в діру.

Метью, тим часом, почаклував ще раз над сувоєм, задоволено прицмокнув і відправив у шурф другого «світлячка».

Внизу стало набагато світліше, але і ця чарівна лампа надлишками інтелекту не страждала. Зависла просто у колодязі. Отже, в результаті вдалося побачити лише те, що шурф не дуже глибокий. Метрів п'ять...

— Гаразд, я поліз... Однаково звідси нічого не розгледіти.