Розділ 34

Дворецький вино приніс, але в руки не дав. А ще привів із собою мага.

Метр Ігнаціус спершу уважно вислухав мене, потім уточнив у бастарда, чи з доброї волі той погодився на поєдинок і зробив висновок:

— Що ж, це найдивніша дуель, про яку мені доводилося чути, але загалом укладання про благородні поєдинки вона не порушує.

«Це ти просто живеш у такому світі. А у нас «гусарська рулетка» справа звичайна. Головне револьвер з пістолетом не переплутати. Бо тільки тоді вона відносно безпечна. Як було доведено в ході наукового експерименту останнім із шести професорів, які брали участь у випробуваннях».

— І якщо ніхто з вас не хоче, щоб того, хто виживе, звинуватили у вбивстві… — продовжував тим часом маг, — треба все зробити, як годиться. Тобто при свідках.

— От ви і будете ним, — знизав я плечима. — Чи треба двох? Ну, Аристарха ще візьмемо.

— Перепрошую, ваша високість, я не можу… — не погодився дворецький. — На дуелі з гарантованим летальним результатом обов'язково має бути хоч хтось, не з ваших підданих. Громадянин іншої держави. Інакше підуть пересуди.

— Це проблема?

Мені не хотілося відкладати «захід». У претендента на трон міг пройти кураж. А повторно ризикнути життям, коли емоції охолонуть і ввімкнеться розум, не кожен зможе.

— І що робити?

— А ваш, гм... суперник прибув один? — уточнив метр Ігнаціус. — Без супроводжуючих осіб?

Бастард розвів руками.

— Зрозуміло. Ну, тоді я насмілюсь запросити до нас магістра Корнелію. Незважаючи на нашу давню дружбу, у правдивості та чесності чарівниці не засумнівається жоден прокурор. А мені простіше, ніж будь-кого іншого, буде викликати її сюди. Причому невідкладно. Адже я так розумію, що ніхто з вас не бажає зволікати з вирішенням проблеми?

Ми з бастардом водночас мотнули головами. Затягувати ми не хотіли. А навпаки, хотіли позбутися один одного якомога швидше. А краще — ще швидше.

— От і добре. І те, що вона тут побачить, теж неважливо. Корнелії вже стільки років, що…

Повітря в центрі кімнати ущільнилося, і з нього зробила крок імпозантна дама. Як на мене, років сорока, не більше. Але виглядало так, що більшість тридцятирічних позаздрять.

— Ігнашку, негіднику! — фривольно махнула вона складеним віялом у бік метра. — Навіть наша, як ти хотів висловитися, багаторічна дружба… — дама пирхнула, наче роздратована кішка. — Не дозволяє тобі обговорювати мій вік. Тим паче, з такими чарівними юнаками.

Юнаки, незважаючи на важливість моменту, одразу ж підібралися і трохи копитами не забили. Ось зараза… Так, із чарівницями краще не зв'язуватися.

— Здрастуй, люба… — метр зобразив хитромудрий уклін. — Радий тебе бачити все такою ж прекрасною, пахучою і звабливою.

— Твою риб'ячу кров, — глузливо відповіла чарівниця, — старий фавне, уже нічим не схвилювати. Тож не намагайся вдавати. І не марнуй даремно мій час. Говори, навіщо знадобилася? Ще й так похапцем. Що за термінова справа, яка не терпить зволікань?

— Ці молоді люди, — вказав на нас маг, — затіяли дуель.

— Через чарівну панянку, сподіваюся? Цікаво на неї глянути.

— Ні, кохання тут ні до чого. Заради спадщини…

— Пфе... — Надула губки чарівниця. — Як вульгарно і меркантильно. Теж знайшли привід.

А вже наступної миті, я й кліпнути не встиг, як чародійка перетворилася на сувору метресу.

— Спадщина, кажеш? І це означає… один із них неодмінно має померти?

— Цілком слушно.

— І в чому суть дуелі?

— Дві чаші вина, в одній отрута… — дворецький показав кубки.

— Ну, не бачу проблеми. Кубки однакові. Сподіваюся, обирає гість?

— Звісно.

— А це який із них?

Бастард ступив уперед.

— Я… ваша милість… То я — гість.

— Підтверджуєш, що з доброї волі готовий ризикнути життям?

— Так, ваша милість ...

— Угу… Вибач, Ігнаціусе… — чарівниця стала перед хлопцем і поклала руки йому на голову. Потім кивнула. — Засвідчую. Чисто… На розум цього юнака магічно не впливали. Принаймні сьогодні. Можете приступати.

Аристарх, наче тільки цього й чекав.

— З вашого дозволу, мій принце.

Дворецький підійшов до мого суперника і підніс йому два кубки. На вигляд абсолютно однакових.

— Вибирайте, пане. Ваше право…

Схоже, хлопець тільки тепер усвідомив, що підійшов до межі, переступивши яку, повернення вже не буде. А результат зовсім не очевидний. Він навіть позадкував, як людина, яка несподівано побачила перед собою змію. І озирнувся розгублено, наче хотів побачити потайні двері, в які можна втекти. Але, замість дверей, погляд його натрапив на все ще відкриті скрині із золотом.

— Ех, де наша не пропадала! — бастард рішуче простяг руку і схопив найближчий кубок. Потім подумав, поставив його не місце і взяв інший.