Розділ 33

— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

О, Боже мій! Немає тебе, точно ні, — якщо дозволяєш так знущатися з людини. А ще цю наволоч, я не богохульствую — півня маю на увазі, священним птахом обізвали. Типу, з демонами бореться. Сам він, демон ходячий. І мерзотник! У кашу! У бульйон! Зараз же! Негайно! Королівським указом!

— Ваша високосте… — вкрадливо і не поруч із ліжком, а десь від порога. А може, й не переступивши.

Зрозуміло, це змова! Всі змовилися! Першими не ризикнули, півня підіслали. Зрозуміли, що птахові я нічого не зроблю… Та й прокинувся вже.

— Ваша високосте…

— Так, заходь уже… Не сплю.

Пролунали швидкі кроки, і рука дворецького відсунула полог.

— Доброго ранку, мій принце.

— Розумні люди стверджують, що ранку доброго не буває… — пробурчав я, сонно потягаючись. — Хоча, якщо у тебе в руках велика чашка міцної кави…

— Перепрошую, мій принц. Кави немає... Батько ваш казав, що дорого і купувати у бусурман не велів. Лише молодий мед із м'ятою. А, може, кваску бажаєте?

Ні, шипучка гарна з похмілля, а так — байдуже що пити, як замість теплого душу в холодній воді викупатися. Бадьорить, суперечки немає, але задоволення нижче середнього.

— Давай мед…

Ммм, а непогано. Схоже, там не лише м'ята. Ще якимись фруктами віддає. Те що треба. Освіжає і не нудотно. У роті одразу зник присмак недосипу. Не кава, звичайно, але інтерес до життя з'явився.

— І що знову сталося? — працюю на випередження. Зрозуміло ж, що без серйозного приводу Аристарх так рано не приперся б.

— Спадкоємець об’явився, ваша високосте.

— Чий? — Не врубаюся я з ходу. — Це наклеп. Я ще не встиг...

Дворецький ввічливо посміхається, мовляв, оцінив жарт. Але робить це лише обличчям. Очі серйозні. Доповідає докладно.

— Не далі, ніж годину тому до замку прибув хлопець. Приблизно вашого віку. Каже, що покійний король — його батько.

— І що? — я, як і раніше, не розумію причин переполоху. — Наскільки я знаю, ходіння ліворуч не є злочином. Та й королеві все одно вже.

— Як же, ваша високість?! — змахнув руками дворецький. — Він же права на спадок пред'явити хоче.

— Права? Бастард? — здивувався я ще більше. — Як таке можливо?

— О… — зітхнув Аристарх. — Знову ця клята втрата пам'яті. Перепрошую, мій принц, але ще з часів імперії, право на спадщину має будь-який син. Незалежно від того, у шлюбі він народжений чи нагуляний. Важливо лише, щоб його батько визнав при свідках.

— Угу... Що ж, справедливо. І мій, ммм… брат, разом із свідками приперся? Чи сам прибув?

— Один, ваша високість. Але що це змінює? Вам зараз ні в якому разі не можна в судовий позов вплутуватися. Тому що в цьому випадку ви не зможете пред'являти права на першочерговий викуп.

— Не зрозумів?

Я остаточно прокинувся і виліз з-під ковдри.

— Що тут незрозумілого? Як можна пред'явити те, що заперечується у суді? А якщо прав немає, то цей закон не діє. Кредитори зможуть вимагати негайного відчуження та оцінки майна.

— Ах, ось у чому річ… — нарешті дійшло. От розвели бюрократію. А ще за феодалізм себе вважають. Та нашим юристам такі закидони й не снились. Втім, наполягати не буду, не моя спеціальність. Може, й снилися... — Не бійся, старче. Прорвемося… Веди гостя до трапезної. Снідати бажаю. Бо… голодне черево розумно мислити не здатне.

Дворецький здивовано зиркнув на мій живіт, мабуть, хотів натякнути, що зазвичай люди головою думають, але вирішив не заперечувати панові. Мало що той спросоння бовкнув. Кивнув і пішов.

Поплюскавшись і замінивши зубну щітку яблуком, я вирушив у трапезну. Там на мене вже чекали. Дворецький та молодий хлопець…

Скажу відразу, не сподобався він мені з першого погляду. Неохайний, смиканий. Очі так і стріляють на всі боки. Я не прихильник твердження, що перше враження найправильніше, бо інтуїтивне. Але цей індивід точно не припав би мені до душі, та хоч і з десятої спроби.

А якщо так, то не вийде у нас порозуміння. Треба вирішувати питання радикально. Методом Македонського.

— Здоров будь, братику! — схопився незнайомець і виказав спробу кинутися до мене з обіймами. Типу, які церемонії між родичами.

Але я не люблю фамільярності і обіймаюся тільки з дівчатами. Та й то не з усіма. Тож швидко перемістився на протилежний бік столу.

— І тобі не хворіти... братику. Сідай. На сході кажуть: гість у дім — Бог у дім… Якщо не голодний, вина випий. А я, з твого дозволу, поснідаю. Вчора багато роботи було — зголодніло, а на ніч їсти шкідливо.

Загалом, звів усе до малозрозумілої балаканини. А коли гість намагався повернути розмову в серйозне русло — демонстративно набивав рота. Аристарх молодець, гру мою зрозумів, і відразу наповнював бастарду кубок.

Разів чотири... Відмовлятися від частування гість не міг, не чемно. Тож коли я нарешті вгамував апетит, хлопець уже трохи поплив. Ось тут я і поставив питання руба: