Ось це я видав... З переляку, мабуть. Нічим іншим подібну спритність і жорстокість пояснити не беруся. Махаю мечем не вперше, вже звик трохи, але щоб так ювелірно. Гранично швидко і точно покласти не аби кого, а тренованого воїна, лицаря… Це зовсім інший рівень майстерності.
Мечники барона та селяни, які спостерігали за поєдинком, вразили не менше. Селяни одразу зірвали шапки, бухнулися на коліна і шанобливо схилили голови.
Воїни барона трохи зволікали. Спершу переглянулися… все ж таки присягу давали… Але, кого захищати, якщо господар мертвий? Не в Японії живемо. Та й стражники не самураї, звичайні ландскнехти. Тобто найманці. І кодекс у них пряміший, ніж меч чи спис. Вірні, поки гаманець не спорожнів. А якщо хоробрість оплачувати нікому, то й геройствувати ніхто даремно не буде.
От і ці за зброю хапатися не стали. Навпаки, трохи розвели руки в сторони, як птахи в спеку крила.
— Претензій немає?
Слова не слова, а інтонацію зрозуміли.
— Все чесно, ваша високість, — озвався один із мечників. — Підтверджуємо. Ваша перемога. Які будуть накази?
Тобто формула Le Roi est mort, vive le Roi! [фр., - Король помер - нехай живе король!] працює і тут. Ось що мав на увазі метр Ігнаціус, відправляючи мене на поєдинок. Трохи неприємних відчуттів, і я вже багатший на ціле баронство. Не думаю, що велике, інакше Рендель не поспішав би так приєднувати нещасне село, але — на безриб'ї і рак лебідь.
— Тебе як звуть? — поцікавився у того мечника, що набрався сміливості і підтвердив мою перемогу.
— Гастінгс, мілорде…
— А за посадою?
— Простий мечник, мілорде...
— А скільки воїнів було в барона?
— Дюжина мечників, дві дюжини копійників і десяток лучників, мілорде.
— Угу... А хто старший?
Гастінгс невпевнено глянув на товаришів і знизав плечима.
— Так теє… пан барон старший… був… мілорде.
— Що, навіть десятника не призначив?
— Ні, мілорде... А навіщо? Пан барон мав тільки замок і два села... Обидва зі стін як на долоні. Тож їхня світлість із замку лише на полювання виїжджав. Або з візитом...
— Зрозуміло… Що ж… покійному барону краще знати, як у своєму господарстві розпоряджатися. Сам, так сам... А ось мені ніколи в кожен горщик заглядати. Тому, Гастінгсе, призначаю тебе десятником. І старшим над гарнізоном.
— Дякую, мілорде, — мечник дивився віддано. Але, без запобігливості. Достойно.
— От і добре. Виберу час — навідаюсь у замок, або пришлю когось. Тоді й розберемося докладніше. До зими точно… А поки що… тримай…
Завдяки турботі Аристарха в моєму поясі, в кишеньці ліворуч лежало кілька десятків золотих імперіалів, праворуч — жменя срібла. Міді дворецький не дав. Сказав, що принцові не личить навіть милість подавати копійками. Так що я вийняв кілька монет з правої кишені і простягнув новоспеченому десятнику.
— Це вам із хлопцями, покійного барона пом’янути. А це… — рука повторила рух і в долоню Гастінгса впало ще кілька срібних монет. — За моє здоров'я вип’єте. Всім, хто захоче залишитися, скажеш, що платню кладу вдвічі колишньої.
— Дякую, мілорде… — тепер кланялися всі. У тому числі й селяни. А я про них мало не забув.
— Тепер ви… Звільняю всіх від оброку на два… еее… три роки… із умовою — все вирощене продавати лише у моїх замках. Ціну дам хорошу. Як на ярмарку.
— Дякую, ваша милість! — бухнулися в ноги смерди. — Вік Творцеві на вас молитись станемо…
— Цьому не перешкоджаю. Тільки не перестарайтеся. Мені від вас хліб потрібен, м'ясо та все інший. Молитви і до свят почекають.
— Як накажете, ваша милість, — знову впали навколішки ті.
— Так і накажу. А зараз, насамперед, поховайте барона… — озирнувся й побачив молодий дуб, який стояв на деякій відстані від гаю. — Так, хоч там. Гарне місце. Думаю, його світлість залишиться задоволеним. А потім…
Я повернувся до Гастінгса.
— З ким ще межують баронські землі?
— Так ось якщо просто по дорозі… — вказав напрямок десятник. — То якраз там замок і стоїть. За ним — село Снопи. Акурат на березі річки Свати. А вже на іншому боці землі графа Шарова.
— Через річку як перебираєтесь?
— У вбрід, мілорде. Споконвіку вбрід... Він широкий і дно кам'янисте. Навіть у паводок не заливає.
— Добре… Тоді друге завдання. Якщо мій межовий стовп все одно викопали, то перевезіть його до броду і встановіть там. Не встигнете засвітло, зробите завтра. Не горить. Люди графа поцікавляться — розкажете все, як було. Зрозуміло?
— Так, мілорде.
— Тоді подайте патерицю, підведи коня і за роботу.
Мені не важко було й самому пару кроків пройти, але треба було остаточно позначити, хто в тайзі господар, і закріпити.
Гастінгсові навіть самому не довелося. Почувши про коня, до нього кинулося одразу кілька воїнів, взяли під вуздечки і повели до мене з такою готовністю, що я занепокоївся. Здавалося, кивну, і вони живою драбинкою встануть, як перед східним сатрапом, щоб моя високість не перетрудилася зайвий раз. У сідло сідаючи.