Розділ 30

Довгі проводи, гіркі сльози… Обійшлося. Обнялися, поцілувалися, пообіцяли один одному чекати… і за мить Лія зникла, а переді мною знову стояли «мої» люди похилого віку. Точніше, це маг повернув мене назад до кабінету.

— Ваша високість хоче побути один? — Виявив чуйність Аристарх.

— Ні, все нормально, — відмахнувся я. — Можете грузити на повну… Не соромтеся. Так навіть краще, ніж дурні думки в голові крутити.

— Цікавий вираз, треба запам'ятати, — оцінив маг. — Ми тут ось про що подумали… Заявки на нові землі треба оформити. І зареєструвати у канцелярії. Щоб дата була. А ось з ухваленням рішення варто зачекати. Тижня на два… Думаю, стряпчий не відмовить. За пару монет... Ну і з цікавості. Зазвичай, про інше просять.

— Які ще землі?

Вміє метр увагу відвернути. Сум від розлучення, як протягом здуло.

— Ваші, звісно…

Дворецький ляснув себе по лобі.

— Вибачте, мій принце. Весь час забуваю про те, що ви втратили пам'ять... Зараз поясню. Згідно з одним із найдавніших законів імперії Ковир — той, хто очистить територію від чудовиськ або розбійників, що захопили її, стає повноправним господарем цих земель. Власне, саме ґрунтуючись на ньому, створено більшість нинішніх держав. Оскільки з крахом імперії, кожен міг оголосити сусіда розбійником, який захопив його власність. Ну, а далі, кому як пощастило.

Знову «Посмішка» постаралася? Я погладив талісман, ще не вирішивши — це радісна новина чи не надто. Втім, якщо створювати сильне королівство, то кожна п'ядь землі не завадить. У тому числі, віддалений острів і непролазна багнюка.

— Тепер зрозуміло. А навіщо притримувати?

— З тієї ж причини, через яку ви не афішуєте свого багатства… Щоб кредитори не підняли ціну на векселі.

— До речі, про кредиторів… — озвався метр Ігнаціус. — Поштові голуби відправлені. Тож уже з завтрашнього ранку можете чекати на перших візитерів.

— Це добре… — потягнувся я з хрускотом. Потім позіхнув. — Несамовиті дні видалися. Відверто кажучи, я зараз із таким задоволенням завалюся в ліжко, що навіть вечеряти не буду.

Маг і дворецький переглянулись. Занадто багатозначно, щоб я не помітив.

— Що знову не так?

— Ні-ні… — поспішив заспокоїти Аристарх. — Ваша високість має право чинити, як йому завгодно.

— Але... — зробив я паузу. — Давай уже, не нудь. За таким пасажем обов'язково слідує «але». Який невідкладний подвиг ви для мене приготували? І чому це не може зачекати до завтра?

— Викладай… — дав добро Аристархові маг.

— Загалом, може й почекати… Але, як то кажуть, ложка дорога в обід. Справа в тому, що барон Рендель, один із сусідів, у якого покійний король брав у борг, вирішив, не чекаючи терміну виплат, приєднати до своїх земель належне вам село Довготне. Більше того, він переставляє межовий знак прямо зараз.

— Так, — підтвердив метр Ігнаціус. — Яма вже викопана, чекають лише віз із новим стовпом. Тож, якщо не відкладатимете, то застанете барона на кордоні і зможете викликати його на поєдинок. Причому, ви повністю у своєму праві і, як би то все не повернулося, закон буде на вашому боці.

— А які мої шанси на успіх? Чи варто ризикувати? Це я не як боягуз питаю, а як правитель. Бо може так статися, що на цьому поєдинку всі мої починання і закінчаться.

На такі мудрі слова дворецький навіть бровою не повів, тільки посвітлів обличчям. Зате маг не відмовив собі в задоволенні схвально хмикнути.

— Слова не юнака, а чоловіка… Не хвилюйтесь, ваша високість. Якби був шанс на перемогу нижче трьох чвертей, я б вам поєдинок не порадив. Але тепер, коли у вас і «Посмішка удачі», і «Гладь ставка», гадаю, барон приречений. І вам вирішувати — залишити його живим чи ні.

Аристарх кивнув і продовжив:

— Якщо дозволите, ваша високість, ще одна порада. Не варто бути надто милосердним. Покарайте зухвальця. Звістка про це миттєво рознесеться і, продемонструвавши серйозність намірів, ви вже завтра зможете оцінити результат. Це підніме вас в очах кредиторів і вгамує тих, хто, як і раніше, збирається поживитися за рахунок Сонячного Піка. Повірте, я не кровожерливий. Але кров пролита сьогодні — збереже сотні та сотні життів у майбутньому.

Це я розумів. Про людину судять з вчинків. І найчастіше — по першому. Виявиш слабину — сто разів доведеться доводити крутість. Покажеш, що маєш характер — пізніше простять сотню помилок. Сильному можна бути добрим. І навіть ставиться в обов’язок. Абсолютно не знижуючи імідж.

— Добре…

Я закинув за спину щит, надів шолом, перевірив, чи не ялозить перев'язь. Притупнув чоботами. Начебто готовий. Чого зволікати?

— Метре, будьте ласкаві.

— Удачі, мій принце...

Вихор метнувся в обличчя, і я опинився на узбіччі бруківки. Виходячи з ширини та щільності укладання каміння — один з імперських трактів.

Попереду, біля дороги, метушилося чоловік п'ять селян. Судячи з домотканих сорочок, перетягнутих у поясі звичайним конопляним мотузком, такими ж, з грубого полотна штаням і чунях на босу ногу. Поруч, на коні та в оточенні десятка воїнів — знов-таки, судячи з одягу — за перебігом робіт стежив сам барон Рендель.