Розділ 29

У двері обережно постукали. Мабуть, хтось вихованіший і делікатніший, ніж маг.

— Ваша високосте, чи можна увійти?

Аристарх. Чого він? Ах, так… Вони ж із Лавром вийшли, залишивши мене тут із Леонідією. А про те, що метр Ігнаціус впхався до нас і мало не зіпсував усю обідню, не знають.

— Заходь, заходь…

Дворецький справді не очікував побачити тут мага.

— А я то думаю, куди наш чародій запропастився... Але якщо ви разом, то воно і на краще. Ваша високосте, я хотів вам одну річ показати. Минулого разу не знайшов. Думав — також продана. А, виявляється, ваш батько у потайному місці його заховав. Соромно зізнатися, але я навіть не знав про таке. Цілком випадково натрапив. Пощастило…

— Схоже, тепер нам усім доведеться звикати до цього слова… — промимрив метр Ігнаціус.

Я промовчав. Але, заховану за пазухою, ладанку з талісманом вдячно погладив.

Може, це й безглуздо, але зайвим напевно не буде. Особливо якщо «талісман» справді з жіночим характером. Як би не любила тебе дівчина, залиши її на довгий час без знаків уваги — отримаєш каструлю з борщем не голову... або сковорідку з макаронами. А то й роги виростуть. Залежно від темпераменту обраниці.

— Веди, показуй… Потайне місце в будь-якому разі знадобиться. Незалежно від знахідки.

Досі я практично не мав часу розглянути свій замок. То перебував у розладі почуттів від несподіванки, то ще щось заважало — і тільки зараз, скинувши з плечей частину проблем, зміг оцінити «батьківську» спадщину.

Чесно кажучи, похмуре видовище. Схоже, мій тутешній вінценосний татусь відніс до ломбарду все, що не було прибите цвяхами або намертво вмуровано. Замість чудових гобеленів чи картин, оштукатурені стіни відсвічували світлішими прямокутниками, а де штукатурки не було — зяяли щілинами у кам'яній кладці. Такими, що в деякі можна спокійно засунути руку по лікоть. Жодної додаткової необхідності в потаємних місцях. За бажання, тільки в цих щілинах можна було заховати весь золотий запас королівства з гарантією.

На секунду навіть виникло бажання провернути такий жарт. Археологи майбутнього впісялися б, відкопавши таку знахідку. М-да… Ось тільки золото мені й самому треба. Тож перетопчуться. Втім, десяток-другий монет, якщо не забуду, засуну. Нехай радіють… нащадки…

А загалом, до будови претензій не було. Звичайно, не Баварський Нойшванштайн [Найпопулярніший замок Німеччини з романтичною назвою, яка з німецької перекладається як «Нова лебедина скеля», щорічно відвідує понад мільйон людей. Побудований наприкінці XIX століття за наказом Людвіга II, і послужив прототипом замку Сплячої Красуні в паризькому Диснейленді] і навіть не литовський Тракай. Якщо вибирати з тих, що мені відомі і збереглися до третього тисячоліття, то я порівняв би свій Пік з Кам'янець-Подільською фортецею. Звісно, з деякими поправками.

Залишити лише другий перстень оборонних мурів з кутовими вежами, стіни розсунути, у центрі поставити чотириповерхову, квадратну будівлю палацу, що нагадує типове будівництво в стилі сталінського ампіру... Без балконів і з високими віконцями. А для завершення картини, позаду палацу облаштувати ставок в садку, і весь вільний простір розбити на сектори рядами туй чи стрижених кущів. Статуї, клумби та фонтанчики в асортименті.

Загалом суміш бульдога з носорогом. Точніше — палацу для гарему та суворої чоловічої цитаделі. Таке враження, що Сонячний Пік будували два архітектори, одночасно виконуючи кожен своє замовлення. Для короля та королеви…

Ну так, як то кажуть, дарованому коневі... Тим паче отриманому у спадок. Дійдуть руки — перебудую. На власний смак і розсуд.

— Сюди, ваша високосте… — дворецький послужливо відчинив одну з багатьох дверей, що виходять у цей коридор.

— Дякую…

Хотів було за звичкою «старим скрізь у нас пошана», пропустити вперед мага, але вчасно згадав, що я принц і увійшов першим.

Кабінет. Або бібліотека. Втім, здається, на той час їх поєднували. Все одно на пристойну бібліотеку книг не зібрати. По-перше, — не всі найясніші особи вміли і любили читати. По-друге, — занадто дорого навіть для короля. А по-третє, — всі пристойні раритети згоріли в Олександрії. Чи його величність і тут підметушився, сплавивши лихварям усе більш-менш цінне?

Цілком можливо. Вільних полиць у рази більше, ніж заставлених.

Великий і масивний письмовий стіл, оббитий зеленим сукном, теж чистий. Ні папірця, ні порошинки. Навіть чорнильниці та бювару немає. Як і стаканчика з гусячим пір'ям для письма.

— Ти говорив про щит? — подав голос Ігнаціус, дивлячись на дворецького.

— Так… — підтвердив Аристарх. — Про нього…

Зорієнтувавшись, куди дивитися, я також звернув увагу на щит, поставлений на крісло.

Гарний. Нічого не скажеш. Світло-сірий метал. Блищить, як дзеркало. Форма - екю [Екю (фр. Écu) — тип щита, який був частиною обладунку вершників у броні під час середньовічних воєн. Екю мав витягнуту трикутну форму і походив від ранньосередньовічного мигдалеподібного щита]. У центрі замість умбона накладна фігурка русалки. Одразу видно, що майстер робив. Виглядає, як жива. Так і хочеться уважніше роздивитися манливі вигини її тіла, а погляд зелених очей так і кличе до себе...