Розділ 24

Рука сіпнулася до меча, але вже наступної миті я начепив на обличчя посмішку і неквапливо озирнувся.

— Радий вас бачити, майстре Ігнаціусе.

— Дякую, ваша високосте. Не часто доводиться чути подібне від вінценосних осіб, — вклонився у відповідь маг. — Я теж радий бачити вас у доброму здоров'ї. Вибачте, якщо завадив.

— Смішно… — пирхнула Леонідія. — Думаєте, хлопцю та дівчині для того, щоб провести пару годин разом, неодмінно треба забиратися в такі нетрі?

— О, люба панночка… — підняв руки маг. — Думаю, по молодості років вам і на думку не спадає, на що лише здатне безумство кохання. Пам'ятається, гостювала якось у моїй вежі одна руда відьмочка… одна тисяча двісті… — майстер Ігнаціус замислився. — Втім, не будемо про вік. Може, вона ще жива, і їй буде неприємно. Отож… Клянусь, ви не повірите, куди нас із нею закинуло в пориві пристрасті. Простісінько у сам вир… Хоча, ні… це було з Ельвірою. А з Мелісою ми опинилися на… Чи з Анастасією?

Маг присів, глибоко занурившись у спогади. Причому табурет під ним виник ніби сам собою.

— Проклятий склероз…

— Ага… — знову пирхнула амазонка. — Найпоширеніша хвороба серед чоловіків. Інший навіть у двадцять років примудряється до ранку забути твоє ім'я і більше ніколи не згадати.

— Правда? — непідробно здивувався маг.

— Майстер, — я вирішив покласти край дурній балачці, яка до того ж виразно віддавала фальшю. — Давайте, дамо спокій минулому. Скажіть краще, як ви нас знайшли? І чому вважаєте, що свинорил не гадить самородками, а виробляє їх іншим способом.

— Так, власне, завдяки цьому самому склерозу, який так дратує вашу чарівну супутницю, — розвів руками маг. — Років сто тому, я якось витратив півдня, розшукуючи окуляри. Які потім виявив на власному носі. І щоб подібний конфуз не повторився, з того самого дня я накладаю на всі свої речі заклинання «Загублено». І як тільки це трапляється, втрачена річ нагадує про себе. Ну, і коли такий сигнал надійшов від карти, я зрозумів, що з вами щось трапилося. А коли глянув на саму карту і побачив у ній дірку… то негайно, не гаючи ні хвилини, подався шукати вас.

— Ви сказали негайно? — Леонідія явно збиралася встановити рекорд з уїдливості.

 — Що? А, ну так… Просто мені спершу довелося вирушити до лісової сторожки. Ідучи в замок, я залишив у ній Посох шляху, — докладно пояснив Ігнаціус. — А без нього мені вже важко переноситись на великі відстані. Посох знайшовся швидко, але Дженкінс попросив допомогти йому з вогнищем. Воно чомусь не хотіло горіти. Виявилося, поки я використав для приготування та обігріву житла магію, у пічній трубі оселилася сова… До речі, про сову… Ви знаєте, який це розумний птах? Вони майже ніколи не підбирають падаль.

— І де він?

Цікаво, чи всі амазонки недолюблюють магів, чи у Леонідії з ними особисті рахунки?

— Хто?

— Посох?

Гм... А справді, маг прибув до нас з порожніми руками. І, схоже, ця обставина його здивувала.

— Невже знову забув?.. Геть розсіяний став. Гаразд, ви нікуди не йдіть. Я зараз повернуся... — маг підняв руки.

— Стривайте, майстре! — я ледве встиг затримати його. Ну, мене в баню так ризикувати. Піде за палицею, а про нас згадає років десь через десять-двадцять.

— Я швидко… — спробував повернутися до перерваного заклинання метр Ігнаціус. — Він мені потрібен.

— Навіщо? Ви ж сюди без його допомоги перемістилися? — резонно зауважила Лія.

— Так-так… — підтримав я дівчину. — Це по-перше… А по-друге, — якщо Посох вам справді необхідний, то хто заважає скористатися заклинанням «Загублене»? Навіщо самому бігати, якщо можна покликати?

— Гм… Розумно… — маг знову опустився на табурет. — Кров не обманює. Відразу відчувається королівське походження. Звичка наказувати... А мій батько бортником був. Так я досі і не позбувся звички, що збігати самому швидше, ніж звеліти комусь із слуг подати або принести.

Майстер Ігнаціус плеснув у долоні, і поряд з ним відразу виникла важка патериця, з великим набалдашником у вигляді сови. У натуральну величину.

— Ой… — вирвалось у Леонідії. — Це часом не та сама? Що з димаря?

— Ні-ні... — заспокоїв дівчину маг. — Брунгільді років трохи менше, ніж мені. Цю палицю я ще будучи адептом зробив. Ось з того часу й подорожуємо разом. Так… Так, про що ми говорили?

— Про золото свинорила, — нагадав я.

— Справді золото… — Ігнаціус пошарудів кінцем патериці в найближчій купі. — А де ви його знайшли?

Щось я не зрозумів? У лісовій сторожці метр здавався цілком притомним, а тут — пряма ілюстрація старечого недоумства. І в цей час Ігнаціус, відвернувшись від амазонки, крадькома підморгнув мені. Тьху... Виявляється, я мав рацію, відчувши награність. Це він так розважається. Скучив у лісовій глухомані по жіночому товариству, от і надолужує втрачене. Хоча, заради справедливості, коефіцієнт інтелекту чоловіків, у присутності гарненької мордочки, завжди стрімко падає. Без знижок на вік.

— Знайшли тут. Труп свинорила, — вказав рукою, — там… І, щоб покінчити з дурними питаннями, відразу скажу, що його справді не бере звичайна зброя, але творець потвори не здогадався захистити її від отрути, що потрапила безпосередньо в шлунок.