Розділ 14

Якщо я очікував побачити один із варіантів хатинки на курячій ніжці, то помилився. Лісничий жив із усіма зручностями. Звичайно, у середньовічному розумінні цього слова. Його сторожка складалася із цілого комплексу будівель. Просторої п'ятистінки і причіпленої до хати літньої кухні. Навпроти, через широке, метрів п'ятнадцять, обійстя — хлів і стайня. Ліворуч — міцна комора на високому, кам'яному фундаменті. Праворуч — плетена кліть. З тонких стволів молодої ліщини. Для зберігання тих запасів, що люблять гарну вентиляцію. А весь простір між будинками перегороджений міцним парканом з товстого обаполка. Ще й кущами шипшини та терну обсадженим. Не сторожка — фортеця. Посадити за гостроверхі дахи десятка два лучників і можна хоч проти цілого війська оборону тримати.

— Ого! Добре влаштувався.

— Та це ще прадід ваш, король Владислав велів тут таку сторожку поставити. На всякий випадок. Якщо зовсім прикро доведеться. Під будинком і коморою ще й льохи викопані... На рік провізію запасти можна... І криниця таємна є.

Дженкінс зітхнув.

— Ось уже багато років, як ніхто сюди нічого не завозить і не складає. І навіть те, що було, за наказом вашого батька, царство йому небесне, давно все повністю вигребли.

Схоже, картинка починає прояснюватись. Старий сумує за колишніми часами, коли він був не просто лісовим сторожем, а доглядачем важливого та секретного об'єкта. І, привівши мене сюди, розраховує, що я відроджу традиції. Бідолаха. Думаю, не варто поспішати розповідати йому, що все королівство тримається на чесному слові. І, цілком можливо, що за місяць, тут з'явиться новий господар. Зі своїми звичками, бажаннями та примхами.

Можливо — знесе вщент. Можливо — накаже все відновити та утримувати. Але змінить лісника. А старого Дженкінса викине геть. Чому ні? Принца із замку можна турнути, а лісничий чим кращий?

Хоча, тут я не правий. Короля чи принца, якщо трон зберегти не змогли, необхідно і правильно гнати в шию. А того, хто всупереч дурості начальства, зумів зберегти довірене майно — особисто я не тільки залишив би на колишній посаді, а й нагородив.

— Не важко одному з таким господарством справлятися?

— Одному важко було б, це так... — погодився лісник. — Але я не один, тому не скаржуся.

Параноя знову підвела голову. Не просто так, все ж, покликав. Хоче показати… Мене чи мені?

Дженкінс тим часом відчинив двері до хати.

— Викажіть честь, ваша високосте.

— Із задоволенням…

Чому ні? Навряд чи тут засів ще один кракозябр, схожий на того, що ми з Лією під млином у локшину порубали. Не беруся стверджувати зі стовідсотковою впевненістю, але вважаю, що у будь-якої потвори своє середовище проживання. І як риба не плаває по суші, а птахи не літають під водою, так і чудовиськам потрібні певні умови — комфортні для них та неприємні для звичайних істот. Як то кажуть, що нашому добре — то для німця капут.

У тому ж підземеллі, наприклад, і світло було незвичайне, і запашок стояв той ще — суміш гнилизни з пріллю. Та й саме чудовисько не квітами пахло. Не візьмуся порівнювати, нічого схожого на гадку не спадає, крім — бридко і огидно. Такий аромат ноги самі десятою дорогою обійдуть. Якщо ти не герой і сам не шукаєш пригод на свій… меч.

У сінях досі витали запахи деревини та живиці. А ось зі світлиці пахло живим духом. А саме — смаженим м'ясом. З цибулею та часником. І нещодавно випеченим хлібом.

— Добрий день вашій хаті… — пробурмотів тихо, вишукуючи очима ікону.

Звичай хреститися на них, увійшовши в хату вперше, у селі досі вважається ознакою вихованості. Не знайшов… А поки озирався, то й закінчення вітання проковтнув. Ніякої господині тут і близько не було. Біля великої російської грубки з чавунками та сковорідками порався високий, худий старий чоловік з довгою білою бородою. Кінець якої, щоб не заважала, недбало запхав за пояс. Кашоварив старий теж дуже специфічно. Схрестивши руки на грудях та ховаючи кисті у широких рукавах халата. А пересувався посуд по кухонній плиті підкоряючись його погляду.

У той момент, коли я увійшов, великий чавунок саме постав перед ним і припідняв кришку. Старий нахилився, втягнув ніздрями запах і задоволено кивнув головою.

— Готово. Можна розливати.

Чавунок слухняно піднісся і неквапливо полетів до столу. А слідом за ним туди потягнувся ланцюжок мисок і ополоник.

— Ну, де Дженкінса носить? — пробурчав кашовар, не озираючись, бо зосередився на великій сковороді. Саме там найсмачніше шипіло і шкварчало. — Я не буду розігрівати. Лавре! Не сиди пнем! Вийди у двір і свисни. Нехай поспішає.

— Доброго здоров'я, ваша високосте… — піднявся мені назустріч ще один старий. Мабуть, той самий Лавр. Цей був самого себе ширшим. Груди, як барило. Коли кланявся, враження було таке, що не в поясі згинається, а десь нижче від стегон.

— Радий вас бачити. На неґречність Ігнаціуса не звертайте уваги. Він щось не туди додав, коли зі своїми зіллями бабрався... Бабахнуло так, що досі у вухах дзвенить. А він взагалі нічого не чує.

— Зараз почує ... — Дженкінс реготнув і кинув у мага соснову шишку.

Снаряд не долетів до Ігнаціуса приблизно на долоню. Зупинився, завис на якусь мить, а потім з тією ж швидкістю полетів назад. Суто за законами фізики. Кут падіння дорівнює куту відбиття.