Розділ 2

Якщо до попереднього акту вистави у мене претензій не було — все дуже натурально, то сцену похорону явно склепали на живу нитку. Мабуть, бюджет все-таки не гумовий.

По-перше, — не знаю, кого поклали в труну, загримованого під мерця актора чи манекен, але на мого батька небіжчик був зовсім не схожий. Старий сивий дід, років вісімдесяти не менше. Так що я ніяк не міг бути його навіть наймолодшим сином. Хіба що онуком... Ну, або бастардом... Хоча, бастард — це якщо король сходив наліво. А як називається плід зради королеви? Швидше за все, ніяк. Навряд чи королям дозволялося наставляти роги. Сто пудів зрадливі молодиці втирали чоловікам, що це їхні діти. Навіть якщо всі спадкоємці народжувалися з різного кольору очима і волоссям. Мулатів не траплялося, ну і добре.

По-друге, — заощадили на масовці. Наче не короля ховали, а бомжа безрідного. Біля труни стояло чоловік десять, не більше. Та й ті прості люди. Якщо з одягу судити. На жінках жодної прикраси. Навіть вишивки. Прості сукні та хустки з вибіленого домотканого полотна. У музеї такі бачив. На чоловіках теж прості, полотняні штани і сірі вовняні свитки.

По-третє, — немічний священик дійсно кудись поспішав. Або ж незручно йому було блазнювати, зображуючи всує таїнство похорон. Так що він скоротив відспівування до пари молитов. Та й ті пробурмотів скоромовкою, ковтаючи половину слів. А коли запечатав труну, махнув пару разів кадилом і подивився на мене запитально. Відповіді, природно, не дочекався. Важко зітхнув, осінив усіх хресним знаменням, пробурмотів щось на кшталт: «На дев'ятини зайду...», підіткнув рясу і подріботів за ворота. Навіть на поминки не залишився. На відміну від решти масовки. Ці почувалися як вдома.

Не чекаючи на запрошення, самі зайшли в залу, самі розсілися за накриті столи і самі стали пригощатися. Добре хоч не цокалися, коли наповнювали кубки.

— Аристарху... може, скажеш, хто всі ці люди?

— Це слуги вашого батька, мій принце... Покоївки, кухарки, садівник і конюх. Пічник, сторож.

— Слуги? — я остаточно заплутався. — А чому ж вони так безцеремонно поводяться?

— Ну, так король помер, а контракт на їхній найм закінчився ще тиждень тому. Вони-то і залишалися в замку лише з поваги до покійного. Доп'ють, доїдять і підуть. Будуть забирати з собою меблі або посуд, мій принце — не бороніть. Їм заборгували набагато більше. Та й, в будь-якому випадку, замкове майно вам більше не належить.

—  Навіть так? — моє здивування ставало все більшим. Жарт явно вдався. Таким дурнем я давненько себе не відчував. —  А кому?

— Поки нікому... За законом, права на майно не можна пред'являти раніше ніж через сорок днів після поховання. А там — хто перший зголоситься і зможе становчо пояснити іншим претендентам, що їм нічого не обломиться. Думаю, у князя Легурійского шансів більше, ніж у інших.

— Цікаво. А як же мої права на спадщину?

— О, майорат незаперечний, мій принце. За однієї умови. Якщо упродовж сорока днів ви зможете викупити всі заставні листи вашого батька. Хоча б на замок...

—  Усі? Їх що так багато?

— Достеменно не знаю, але з того, що мені відомо, — зітхнув Аристарх, — за останні роки ваш родовий замок і палац був перезакладений тричі.

— Здуріти...

— Вибачте? Я не зовсім зрозумів, що ви маєте на увазі, мій принце? До чого тут божевілля?

Пояснювати не довелося. Саме у цей час колишні слуги закінчили з поминальною трапезою і полізли з-за столу. Як і передбачив Аристарх, забираючи з собою хто що вхопив. В основному, звичайно ж, посуд і столове начиння. На мене вони навіть не дивилися, проходячи повз, як поруч з порожнім місцем. Прикро...

— Слухайте мене уважно! — гаркнув я, навіть не розуміючи до пуття, навіщо. — Запам'ятайте, хто що взяв, і не здумайте комусь продати. Не пізніше ніж через два тижні я запитаю кожного, де моє фамільне майно! Всі чули?! Потім не ображайтеся...

Мій спіч не залишився без уваги. Жінки здивовано закліпали, зашепотіли і постаралися швидше забратися з-перед очей. Чоловіки повелися по-різному. Двоє нахабно розсміялися і, знизавши плечима, пішли. По дорозі демонстративно прихопивши стілець і вішак для капелюхів, що стояв біля входу. Третій пішов мовчки, але в дверях повернувся і вклонився мені. Зате четвертий здивував... Він поклав назад на стіл все, що набрав і неголосно вимовив, дивлячись між мною і Аристархом.

— Тоді я, може, в замку зачекаю? Якщо дозволите, ваша світлосте?

—  Хто це?

— Левко, конюх, мій принце.

— Хіба коні у нас ще залишилися?

— Звичайно... Хто ж посміє зачепити вашого Вітра? Та й Ластівка повинна ось-ось ожеребитися. А хто, в здоровому глузді, жеребну кобилу продасть? З лошам дорожче буде.

— Гаразд... Тоді нехай залишається. Левку, я... я багато тобі винен?

— Так теє... ваша високосте... — почухав задумливо той широкі, як стіл, груди. — Майже за півроку. Як на Різдво останній раз, покійний ваш батько, обдарував срібним талером, так з тих пір і ні гроша не бачив.

Обмацуючи вперше незвичний одяг я відчув, що в кишені пояса валяється якесь металеве кружальце, дуже схоже на монетку. Вартості її, природно, на дотик я не міг визначити. Втім, і не на дотик теж. Максимум — побачив би з якого матеріалу зроблена. Але, зараз жест був важливішим за розумні вчинки.