Розділ 1

Тиран кривавий або імператор

З розбійником, мов браття рідні, схожі,

Адже характери у них підхожі.

Та від розбійника все ж менше зла —

Бо шайка у розбійника мала…

Дж.Чосер

— Вставайте, мій принце! Пора на кладовище!

Ой, як весело. Гумористи... Зараз піднімуся, і ми разом посміємося. Обрегочемося...

Мммм... Голова розколюється. І повіки, як іржаві ролети — скриплять і піднімаються ривками. Та й взагалі тіло, ніби не зовсім моє. Не в сенсі, дерев'яне, а... як нові мешта. Начебто добре сидять, але все одно в них не так зручно, як в уже розношених.

О, а що це за тканина над головою? Намет? Не зрозумів?

Схоже, вечір вдався на славу, хоч нічого такого і не планувалося. Ні, захист диплому — звичайно, серйозна нагода. З цим навряд чи хтось сперечатиметься. Ось тільки вчора нічого серйозного не намічалося. Виключно посидіти за чаркою чаю з одногрупниками, зняти стрес і домовитися про місце і час справжнього сабантую після отримання заповітного посвідчення про завершення навчання і отримання вищої освіти. Але, схоже, як воно іноді буває, ситуація вийшла з-під контролю і дружнє застілля завершилося поїздкою за місто. Як там співається?

«Сплю, сплю, мені сниться:

Біля мене молодиця.

Мац, мац — голий пляц»

Справді. Ні дівиці, ні молодиці поруч немає. Хоча, не факт. Намет просторий, цілком здатний дати притулок більш аніж одній особі. Може, подружка випила менше і прокинулася раніше? Запросто... Не дарма ж від ковдри якимсь квітковим запахом віддає. Явно не мій парфум... коньячно-тютюновий.

О-хо-хо... Тільки б не Юля. Не хотілося б з нею ось так, на п'яну голову. Довірчі відносини вибудовуються довго, а зіпсувати можна в одну мить. Досить явити себе у всій первісній красі, втративши контроль і давши волю інстинктам.

—  Ваша високість!

От зануда. Один раз смішно, другий — так собі... А за третій морду б'ють. Ну, чого причепився, як реп’ях? До речі, голос незнайомий. До нас що, ще хтось підсів потім?

Зараза... Нічого не пам'ятаю. Ми ж реально тільки каву і пляшку «Старого Таллінна» замовляли. Казав, горілку брати треба. Лікер точно самопальний був. Ось нас і торкнуло... Добре, хоч не в лікарні прокинувся. А то і там, куди цей недороблений жартівник кличе.

О, як чекав...

—  Ваша високість! Ви, звичайно ж маєте рацію, вашому батькові вже все одно, небіжчикові квапитися нікуди. Але святий отець поспішає. Батюшці сьогодні ще дітей хрестити в селі барона Рендела.

Але ж скотиняка! Нічого святого у людей немає! Хіба можна так жартувати?! Ну все, ти напросився!

Ой! Підлога холодна... Кам'яна! Та й я не на карематі лежу, на ліжку. З ніжками! А тканина навколо — балдахін. Від стародавнього «балда» — «голова», тобто. Ну, а «хін» і без перекладу зрозуміло. Хто ж не знає, що весь ширпотреб, особливо з шовку, від створення світу в Китаї виробляють.

Дурня якась... Якщо наметові над ліжком я міг ще знайти розумне пояснення, то все інше ні в які ворота не лізло.

 — Ваша висо...

Дістав!

Я ривком відсмикнув полог і… завис.

Твою ж червонознаменну! Якщо мене вирішили розіграти, то вклалися невідомі жартівники добряче. Навкруги не ліс і навіть не убогий приміський гай, а потужні стіни. В тому сенсі, що ліжко з балдахіном знаходиться всередині великої кімнати далеко не сучасної споруди. До стелі метра чотири з половиною, або й усі п’ять… не менше. Та й не будують зараз будинки з грубо тесаного каменю. Навіть у селах.

А ще, просто переді мною, шанобливо схилившись у глибокому поклоні, стояв літній чоловік, — одягнений в розшиту срібним позументом світло-блакитну ліврею, короткі, трохи нижче колін, чорні панталони і білі панчохи. Туфлі — на невеликому каблуці, з тупими квадратними носами, прикрашені величезними, срібними бляхами. Чоловік сивий і носить знамениті, дореволюційні бакенбарди. Неодмінна прикраса будь-якого поважаючого себе маршалка шляхетського дому.

— Доброго ранку, ваша високість, — невідомий випростався, але не повністю, стояв трохи подавшись вперед, немов до стрибка готувався. Або бігти, куди накажуть. — Як спочивати зволили?

— Не можу сказати, що добре...

Відразу і не зрозумієш, як вести себе в цій нетривіальній ситуації. А що, як я потрапив у якусь «Приховану камеру» і зараз пів країни дивиться на мої кривляння по телику і регоче під пивко і чіпси. Перепрошую — посуньтеся. Я вам не блазень. Хочете розваг? Гаразд, давайте веселитися разом. Сподіваюся, гонорар того буде вартий.

— Вибач, друже... Але зі мною, здається, щось трапилося. Я не хворів останнім часом?

— До вчорашнього вечора ні, ваша високосте, — чоловік зробив заклопотане обличчя і ступив ближче. — А що саме трапилося? Мігрень? Лихоманка? В очах не темніє?

— Здається, я втратив пам'ять... — кілька разів кліпнув і демонстративно потер чоло. — Абсолютно нічого не пам'ятаю. Навіть власного імені.