Розділ 2

Ліс прийняв нас, як матір зустрічає дітей після довгої розлуки — мало що не з обіймами. Досить було лиш пірнути під зелене шатро густих, розлогих крон, як на душі стало легко і привільно. Наче й не було того бродіння по підземеллю, запеклого бою, неочікуваної, підступної зради тих, хто повинен захищати віру, а не… Ет, зрештою, чого ще сподіватися по святошах, що змінили хрест на зброю. Ловити по селах безборонних молодиць, називати відьмами та палити їх на багаттях чи топити — то зовсім не те, що стати оружно супроти справжнього супротивника. Котрий не має заміру слухняно схилити голову. Тож, попри всю богоугодну і шляхетну задумку церкви, інквізиція, через безкарність і непідсудність, стала тим, чим вона є — зборищем покидьків, садистів і маніяків. Котрі отримують насолоду від чужих мук. Ще більш солодшу через те, що можуть творити своє безчинство, прикриваючись святою вірою і авторитетом церкви.

— Самі хоч дорогу знайдете? — неспокійно закрутила головою Маріанна, як тільки ми заглибилися у хащі.

— Не переймайся, мала… — пирхнув Жан. — У печері залишився запас провізії. Тож наш Джон знайде її по запаху, хоч морок наведи. Краще за будь-якого пса.

— До речі… — вирішив і я подати командирський голос. Люди повинні знати, що отаман не спить і про все дбає. — Давай, Джоне, веди нас… Решта — за ним крок у крок. Жане… Ти тримайся позаду і прибери зайві сліди. Інквізитори, звісно, ще ті слідопити… але можуть і когось з мисливців прихопити. А ми таку стежку протопчимо, що і псів не треба буде по сліду пускати.

— Не хвилюйся, отамане… — кивнув здоровань. — Усе буде гаразд… Нам не вперше сліди замітати. Можемо навіть лиса повчити.

Я й не хвилювався. Бо ні на мить не полишав думки про потайний прохід у печері. Котрим, зі слів розбійників, можна вийти на інший бік скельної гряди. І в цьому вбачав наш шанс на порятунок. Укритися в печері, переночувати, щоб бодай трохи відпочити, а потім — поки інквізитори чигатимуть на нас на вході, думаючи що ми у пастці, спокійно забратися геть.

Небезпека, звісно залишається… Бо ж зовсім невідомо, що чекає нас там — на протилежному боці. Але, щоб не було — воно точно краще за аутодафе. Поки живі і на волі — поборемося.

Головне, щоб наші товариші встигли приєднатися швидше, ніж погоня обложить вхід у криївку.

По запаху вів Джон чи за якимись іншими прикметами, але до печери ми дісталися неочікувано швидко. А може, то я так заглибився у роздуми, що не помітив як час минув? Не суть… Головне — прийшли. Можна видихнути.

Браття розбійники навалилися на каменюку, що затуляла вхід, піднатужилися і відкотили її вбік.

— От ми і вдома… — з несподіваною ніжністю промовив Жан, поступаючись убік.

— Таки-так… ласкаво просимо… — підтримав я його. — Джоне, поглянь про всяк випадок, чи все гаразд.

Другий здоровило мовчки кивнув, видобув з піхов шаблю і зайшов у печеру. Якийсь час було тихо, потім долинули звуки кресала. А ще за мить у печері запалахкотіло світло.

— Заходьте. Усе гаразд…

— Ого! — не стримала здивованого вигуку Маріанна, обводячи поглядом просторе приміщення. — Та тут справжній палац. Холоднувато, правда.

— Звісно, не батькова оселя… — погодився я. — Але якийсь час жити можна.

— Нічого, — озвався Джон, шарудячи дровами. — Зараз вогонь розведемо. Зігріємося… А як посмажимо трохи солонини, та перехилимо по кухолю вина, то ще й душно стане. 

— Жити можна… — озвалася і Кріна. — Але ж це по суті мишоловка. Якщо інквізитори знайдуть печеру, то ми будемо в ній, як у пастці. Чого? — перепитала здивовано, почувши у відповідь дружній сміх розбійників. — Хіба я щось не так кажу? Оточать печеру, перед входом, розведуть багаття… накидають у вогонь прілого листя, і ми самі повискакуємо просто їм до рук, коли задуха вхопить.

— Не так усе печально, мала… — помотав головою Жан. — Ти просто не знаєш всіх таємниць.

— То розкажи… Бо, відверто кажучи, я все ще не почуваюся у безпеці.

— Добре… Йди за мною… — Жан зробив запрошуючий жест і неквапливо подався у дальній кут… відгороджений від решти печери насипом з каміння.

Дівчина зацікавлено подалася слідом. За нею потягнулася і Маріанна.

— Бачиш оту шпару? — вказав розбійник дівчині. — Лізь туди… Тільки, як назовні виберешся, не відходь далеко. Там може бути небезпечно. Лиш оком кинь, і назад. Буде ще час намилуватися.

Кріна гмикнула, але уточняти не стала. Супила вперед і зникла у тріщині. Для тендітної дівчини вона була достатньо простора. І там де я ледве пропихався, вона пройшла вільно, навіть не торкаючись плечима стін. Маріанна не відставала. Теж хутенько шмигнула слідом за подругою. А через мить звідти долинув захоплений виск.

— Господи! Це неймовірно! Яка краса! Де це?

Проте дівчата прислухалися до поради розбійника і не стали затримуватися. Повернулися майже одразу.

— Куди веде той прохід? — засипали нас запитаннями у два голоси, лиш опинившись у печері. — Там зовсім інший краєвид? Нічого подібного до околиць Немирова. Ріка, озеро… На обрії — засніжені гори. І, тут я вже не певна, але, здається, там башти якогось замку видніються. І це не замок графа Ястржембовского. Я у ньому була кілька разів, тож упізнала б… Зовсім інший. Потужніший. Справжня фортеця… — додала Маріанна. — Та й взагалі, усе таке яскраве, наче росою вмите. То перехід у якийсь інший, чарівний світ? Так? Я вгадала?