Розділ 1

Корона, трон і торба самоцвітів

Хіба це ціль для козака?

Щаслива посмішка красуні у вінку із квітів,

Ось справжня нагорода і мета.

Є така категорія людей, за якими по житті верби золоті грушки родять. Тобто, куди б не поткнулися, завжди у якусь халепу чи пригоду втраплять.

До чого я це кажу? А як інакше оцінити все те, що відбувається зі мною?

Всього кілька місяців тому я був звичайним студентом одного з не надто престижних, хоч і не останніх у списку, вузів… До речі, на державному, не платному. Жив, як більшість ровесників… Спорт, дівчата, преферанс по суботах з однокашниками, періодичні гулянки з більш чи менш важливих причин… що завершувалися тими ж дівчатами. Ну так і факультет відповідний. На потоці на двадцять хлопців — сто красунь. А потоків п’ять. І це я не згадую про такі специфічні факультети, як філологічний, журналістику чи біологію… Там хлопці взагалі як алмази на піщаному пляжі.

І так п’ять років. Але нічого, вижив… Сяк-так дотягнув до диплома… На червоний не замахувався, але й задніх у випуску не пас. Одним словом, жив як більшість моїх однокашників, котрі вчасно збагнули, що золоті студентські роки даються людині не для того, щоб забивати собі голову цілою купою нудних предметів, які не придадуться ні в роботі, ні в житті, а щоб було шо на старості згадати. Угу… і соромитися дітям розповісти.

Попереду замайоріло доросле життя, пошуки роботи і роздуми над тим, чи не час посерйознішати і пошукати собі подругу для створення сімейного затишку. Тим паче, що в місто хлинула нова хвиля першокурсниць. Як то кажуть, очі розбігають від розмаїття палітри вибору.

А потім — гоп, і я у тридесятому царстві і десь такої ж нумерації державі. Точніше — королівстві. Ще й підгадав у день похоронів останнього короля. Котрий, за сумісництвом, виявився батьком моєї нової реінкарнації. Тобто — в тілі наслідного принца…

Здавалося б, чого тобі ще треба? Де звичайний побут ще одного (з багатьох тисяч) випускника, без будь-якої конкретної перспективи… котрі щорічно поповнюють запаси офісного планктону, щоб китам і акулам бізнесу було що жерти… і де — королівська корона, підбита горностаєм мантія і все інше, що належиться по списку вінценосній особі? У тім числі і безкоштовне молоко.

Угу… М’яко постелили, от тільки спати твердо. Успадковане королівство виявилося закладеним у лихварів до останнього каменю у фундаменті. А кредитори стоять під мурами палацу в черзі, вимагаючи негайного погашення боргів.

Ну, то таке… Трохи удачі, власної кмітливості… магії… — і цю проблему вдалося вирішити.

От тільки біда, як водиться, не ходить сама, а завше тягає з собою цілу свиту з турбот та клопотів. А на додаток, ще й родове прокляття знайшлося. Хтось із далеких пращурів наступив на мозоль котромусь із тих, що не прощають кривд, хоч і не менш давніх, — а віддуватися довелося мені. Бо, як і належиться спадкоємцям, перепали мені не лише активи, а й пасиви. От і знайшли крайнього. При чому, останнє — у повному обсязі. І закрутилася така веремія, що хоч роман про попаданця пиши.

Смішно? Я б теж охоче пореготав, якби то була розповідь про когось іншого, а не про мене…

Ех… Не те що переповідати, пригадувати усі халепи, в котрі я потрапляв, не хочеться.

Ні, брехати не буду, траплялися і світлі моменти. Одної Леонідії досить, щоб уся пітьма розтанула, а життя заграло усіма барвами веселки. Тут мені неймовірно пощастило. Любов амазонки була вартісніша за цілу купу золота. Навіть того, що ми разом знайшли… Нам було добре разом, без жодних ускладнень. Типу, розмов про майбутнє сімейне життя.

Та й я, приноровившись та трохи розібравшись у ситуації, час не марнував. І з кредиторами питання вирішив, і розбазарені попереднім королем землі почав під свій скіпетр повертати. Навіть чорнокнижника, що найбільше набридав, вкоськати зумів. Закрив, як то кажуть, багатовічний гештальт.

І зустрів Христину… Принцесу Буругундії… Ну, як зустрів… Король Едуард вирішив, що наш фіктивний шлюб стане найкращою запорукою миру та злагоди між двома державами. А я не перечив. Бо і дівчина не з тих, кого на город, ворон та горобців лякати, замість опудала виставляють, — цілком мила. Та й у домашньому гніздечку я найближчі кілька років сидіти не планував: війна за об’єднання земель, а у перспективі і за імператорський престол — справа клопітка і диванному управлінню не підлягає. Ну, а якщо ти збираєшся щонайменше кілька років бути разом з військами, так би мовити на передовій, на вістрі боротьби, то яка різниця, хто десь там вдома, за сотні кілометрів, рахується твоєю дружиною? Прийде час для шлюбного ложа, от тоді й почухаю потилицю. Врешті-решт розлучення ніхто не відміняв… Та й до цього дня… себто, ночі, спершу дожити треба. Угу… Сам себе не здуриш. Христина мені одразу сподобалася. А усе це бурчання через те, що не знав як розірватися поміж нею і Леонідією. Бо почуття до першої були свіжі та яскраві, чим і манили. А до амазонки — звичні і їх теж не хотілося втрачати.

І як у воду дивився… По руках вдарили, дату весілля призначили… а нареченого викрали. І не просто вкрали, а на арену у ролі гладіатора виставили. Бо список недругів не обмежився Фердинандом, котрого я у лігві Темних магів переміг і дружнім Архимагам передав. Знайшовся ще один спадкоємиць кревних боргів. От він і вирішив узяти з мене плату. Моїм життям…