Розділ 32

Вовкулака побачивши суперника, рикнув, люто шкірячи зуби, і плигнув назустріч. Але тепер, коли я був озброєний двома клинками, потвору чекав не гладкий щит чи нагрудник, а вістря меча. Звісно, об просте залізо потвора не поранилася, може лиш пошкрябало трохи. Зате спинилася, не насаджуватися самому… Що дозволило мені нанести удар Місячним пазуром.

А от тут уже все було цілком інакше. Лезо зачарованого меча розпороло шкуру вовкулаки на грудях. Рана була хоч і не надто глибока, а все ж — зачепив. Кров заюшила… 

Чи то від раптового болю, чи просто з несподіванки, але вовкулака на якусь мить замер, втупивши в мене палаючі зіниці. Немов чудувався, що то таке у йому поперек стало? Не скористатися такою нагодою я не міг…

Крутнувшись на місці, я спершу рубонув потвору звичайним мечем поперек морди, намагаючись зачепити очі, а потім, вкладаючи в удар не лише силу руки, а й вагу тіла — по шиї.

Перший удар, через поквапливість, вийшов змазаним. Так, ледь пошкрябав морду. Зате другий вдався на славу. Місячний пазур врубався в шию вовкулаки мало що не всю ширину леза. А я, в останню мить, ризикуючи втратити рівновагу, якщо потвора сахнеться, ще й наліг на нього і ріжучим рухом потягнув вниз і на себе, глибше вгризаючись у тіло ворога.

Вовкулака таки сахнувся, але лиш тоді, коли я вже вивільнив зброю і ступив крок назад.

Не знаю, скільки суперників у потвори було до цього, але такого як я, він, вочевидь, стрів уперше. Бо лиш мацнув однією лапою рану, з якої рвучкими поштовхами спливала темна кров, а другою — відмахнувся безпорадно, як ведмідь на пасіці, відганяє бджіл. Схоже, він уже був зовсім не радий, що зчепився зі мною. І все ж, природня лють взяла своє…

Вовкулака злісно рикнув і плигнув на мене. Та так прудко, що я не встигав ухилитися. Єдине на що спромігся, це виставити перед собою обидва мечі.  Важка туша вдарилася об мене і звалила з ніг. Я нічого не міг протиставити такому натиску. І ми обидва повалилися на долівку. Я — навзнак. Вовкулака — зверху. Його роззявлена пащека опинилася буквально в кількох сантиметрах від мого обличчя, бризкаючи слиною. Потвора загарчала ще лютіше і потягнулася зубами вперед… Солона і гаряча слина з пащеки вовкулаки вже не бризкала, а бухала густим струменем, заливаючи очі. Сморід з пащі забивав подих, а я міг лише повернути голову набік.

Невже все?

Вовкулака ткнувся іклами мені в щоку, я приготувався відчути пекельний біль, коли він почне шматувати моє тіло… але той лежав непорушно. Навіть не сопів…

Минула мить, друга… Притиснений багатопудовою тушею, я лежав і чекав. Кажуть, перед смертю у людини перед внутрішнім зором проноситься усе її життя. Не знаю, у мене в голові крутилося лише одне: «Господи, що ж він жере, що від нього так немилосердно тхне?» А залиті слиною очі навіть відкривати не пробував.

І тут потвора почала сповзати з мене на бік.

Все ще нічого не розуміючи, я вперся в тушу руками і ногами, відштовхуючи її з усіх сил, а як відчув, що натиск щез, хутко відкотився вбік і тильним боком долоні протер очі. Сліпий — не воїн. 

— Все, все! — перш ніж я прозрів, почув голос Кирила. — Ти переміг, Миколо. Вовкулака мертвий.

Здивовано кліпнувши, я побачив своїх товаришів, що товпилися поблизу, при цьому Жан і Джон тримали перевертня за задні лапи.

— Як? — спромігся лиш запитати.

— Коли ви впали, він нахромився на виставлені тобою мечі. Один з них дістав до серця, — пояснив лицар. — Можна сказати, пощастило. І я радий, що Терезі вистарчило розуму втекти, і не битися з тобою.

— То все Місячний пазур, — потис я плечима. — Без нього я був би мертвий.

— Може й так, але якою б хорошою не була зброя, більше залежить: в чиїх вона руках. Повір, далеко не кожен з тих лицарів, що я знаю, був би настільки відважний, аби вийти супроти перевертня. Тож, не применшуй своїх заслуг.

Може б ми й далі сперечалися, але я не мав на це сил.

Тож мовчки підійшов до вовкулаки і висмикнув з його грудей свій меч. Другий, звичайний клинок так і не зміг справитися зі шкірою перевертня, і лиш злегка пропоров йому бік.

— Що далі? — озвалася Маріана? — Це вже кінець? Чи нам ще якусь потвору чекати?

— Мені здається, що все пов’язане з отим черепом на постаменті, — відповіла їй, а заразом і усім іншим, Кріна. — Треба його знищити.

Дівчина відважно ступнула вперед і з розмаху, мов звичайною палицею, уперіщила по черепу своєю рогатиною. Пролунав голосний тріск, і древко рогатини переломилося.

— Отакої… Гей, Джоне. Жан! А ну, спробуйте ви… Сокири до цієї справи більш підходящі, — закомандував Кирило.

Обидва розбійники мовчки підійшли до постаменту, встали по обидва боки від нього і що сили вдарили сокирами. Тепер пролунав скрегіт, немов залізо зіткнулося з каменем. А на черепі навіть зазубрин не появилося.

— Трясця! — вилаявся Кирило. — І як його розвалити?

«У тебе є освячена земля, — озвався Ніколаїс. — Спробуй нею. Якщо тут задіяні темні чи нечестиві чари, то повинно допомогти»

— Зачекайте… — я струснув з себе оціпеніння, яке огорнуло тіло після гарячки бою. —  Спробуємо інакше.