Розділ 31

Далі була довга дорога вглиб катакомб.

На нас раз за разом нападали різні потвори. На щастя, не такі грізні, як вбита. Тож ми доволі легко давали собі з ними раду. Джон і Жан затримували їх рогатинами, збиваючи атаку, а далі ми з Кирилом, рубали їх мечами. Інколи Маріана встигала підстрелити якусь ще здалеку.

Отак ми й просувалися. Крок за кроком. Одразу вирішили, що не залишатимемо за плечима невідомого, то ж як тільки-но коридор розгалужувався, ми повертали разом з ним. І або доходили до глухого кута, або проходили не менше двохсот-трьохсот метрів, поки не впевнювалися, що нападу звідти можна не чекати.

Тхір час від часу знаходив потайні пастки, які ми потім або ламали, або обережно обходили. Знайшов і кілька потайних дверей. Ще три кімнатки виявилися такими ж порожніми, як і перша. А в одній була скриня, котра одразу винагородила нас за весь ризик. В ній були два мішечка. Один — з золотом. Навіть на вагу не менше двох кілограм. А це п’ять або й шість тисяч. В іншому — добра жменя діамантів. Кожен розміром зі сливову кісточку. Цілий маєток… А ще, там було кілька сувоїв у шкіряних футлярах. Кріна як розгорнула один з них, то мало що до стелі не підстрибнула на радощах. То були якісь неймовірно цінні рецепти зіль… Що вважалися втраченими. Дівчина навіть заявила, що відмовляється від своєї части у здобичі, щоб ми ще не знайшли, якщо ми віддамо їй ті рецепти.

Ніхто й не заперечував. Лише Кирило попросив Кріну одразу переглянути всі рецепти, чи серед них часом немає такого, що лікує лікантропію. І як вгадав… Один рецепт був саме для цього. Щоправда, зі слів Кріни, дуже складний, з цілим переліком інгредієнтів які або дуже дорогі, або дуже важко знайти.

Тепер втішився лицар. І буквально витребував з Кріни клятву, що вона займеться приготуванням цього зілля, як тільки повернемося. А інгредієнти — то його клопіт. Оскільки ми всі знали, навіщо йому те зілля, Кріна охоче пообіцяла.

Тож далі ми рухалися збадьорені і навіть трохи веселі. Бо, навіть якщо більше нічого не зробимо, то й так, уже не даремно згаяли час.

Оскільки ми провели в підземеллі вже доволі багато часу, вирішили поки що далі не йти, а зупинитися тут на спочинок.

Джон вийняв з торби кілька грабових рубанців. Ця деревина, добре висушена, ставала досить легкою, але попри це давала жару значно більше, аніж дубові чи букові поліна. Всього кількох шматків вистарчало, щоб закип’ятити на них казанок та зварити кашу.

Куховарити взялася Кріна, і вже за якихось півгодини, ми з насолодою уминали гаряче вариво. В якому м’яса було чи не більше ніж пшона.

Ех, що може бути смачнішим за приправлену димком кашу. Особливо після важкого дня.

Після вечері прилягли подрімати. Пильнувати нас визвалися Тхір і Кріна. Як найменш втомлені. Ніхто й не перечив… Усе вірно. Ми тут разом, отже кожен бере на себе частку ноші.

Обійшлося без пригод…

Та й спали не надто довго. Все ж холодна кам’яна підлога не м’які перини. Так лиш — дати м’язам перепочинок.

Поснідали заготовленими Кріною канапками, запили узваром, та й рушили далі.

Коридор й надалі петляв на всі боки, хоча Антип стверджував, що по його відчуттях, ми рухаємося по колу.

Так чи ні, але тунель усе не закінчувався. Я вже використав майже половину запасів крейди, позначаючи пройдений шлях. Тхір знайшов ще п’ятеро дверей… двоє у порожні кімнати, а троє — вели на поверхню. Але ми не стали підніматися. Лише намалювали на стінах додаткові позначки. Потім було ще кілька пасток. Одна — пихкала вогнем, дві — самостріли.

Але, як слушно стверджують мудреці, все раніше чи пізніше закінчується.

Звернувши за черговий кут, ми опинилися перед входом у велику залу. Зовсім неочікувану у підземеллі. Таку велику, що протилежна стіна її ховалася у темряві. Але не розміри зали змусили нас зупинитися на порозі.

Посередині стояв постамент. Велика кам’яна брила. А на ній лежав обглоданий до блиску череп. Дуже великий… Я й уяви не мав, кому він міг належати при житті. Широка, витягнута пащека, всіяна гострими іклами, кожне розміром з лезо кинджала. Але найдивнішим було навіть не це. Всередині черепа палав вогонь, через що провалля очиць палахкотіло багровим сяйвом. А ще — він буквально випромінював лють і ненависть. Настільки сильні, що ноги самі позадкували. І якби за плечима не було друзів, то хто зна, чи не дременув би я звідти... Не дарма ж кажуть, що один у полі не воїн. І саме тут, я вперше зрозумів усе значення цього прислів’я. Бо тільки їх присутність дала мені сили не піддатися паніці.

Я широко перехрестився, торкнувся пучками ладанки з освяченою землею, яку мені дав отець Свирид, і ступнув уперед…

І одразу все змінилося. Спершу — яскравіше блимнуло полум’я в очицях. Потім, наче від подмуху, воно рвучко погасло, а з роззявленої пащеки пішов густий, чорний дим. А слідом — звідусіль полізли вони… З підлоги, зі стін… Десятки, а може, й сотня… Скелети, напівзогнилі трупи, якісь мумії… Все це воїнство стогнало, хрипіло, клацало щелепами і тягнуло до нас руки. 

— Стали півколом! — викрикнув я. — Дівчат за спину! Тримайтеся!

Ні про який герць і мови не було. Мертвяки накочувалися на нас, мов хвиля на скелю, і так само розбивалися. Ніяких хитрощів, ухилянь чи підступних ударів. Лише стримування щитами і безперервна рубанина. Як на току… Удар, бажано в шию, щоб перерубати хребці, і поштовх щитом, щоб розчистити місце… І все спочатку…