Розділ 30

Зеленкувато-синє світіння моху надавало підземеллю якоїсь нереальності. Наче уві сні. Недоброму, тривожному… Від якого пітніє тіло, а ковдра стає задушливою. І ти прокидаєшся з прискореним серцебиттям і передчуттям лиха.

Зрештою, щось схоже відчуває кожен воїн перед початком сутички. І має це відчуття у собі побороти. Якщо хоче вижити і перемогти.

Ми стояли у доволі просторому коридорі, що простягався в обидва боки, і чекали на Тхора, щоб вирішити який напрямок обрати.

Хлопчина хутко метнувся ліворуч, небавом вернувся і, покрутивши головою, помчав у протилежний бік. Але вернувся ще швидше.

— Там стіна… Глухий кут, — повідомив. — Я особливо не приглядався, але, схоже, що мур суцільний. Якщо і є потайний хід, то треба трохи часу, аби його знайти.

— Залишимо на потім. Миколо, малюй хрест, — звично розпорядився Кирило. Я не став нагадувати лицарю про нашу домовленість. Нехай… Натомість витягнув з-за пояса шматок крейди, добрячий запас якої ніс Джон, і нашкрябав на стіні помітний навіть здалеку знак. Так було вирішено помічати наш шлях, аби не заблукати.

— Шикуйся… — командував далі Кирило.

Стрій теж був обговорений заздалегідь. Попереду — ми з Кирилом. Трохи позаду і по боках — Джон з Жаном. Потім — Маріана і Кріна. А замикав стрій, на випадок нападу зі спини — ветеран-наставник. Антип хоч і не мав нашого спорядження, теж підібрав собі хороший обладунок. Довга, до колін, міцна, подвійного плетення кольчуга, посилена на грудях та спині сталевими зерцалами. На голові — шолом з бармицею. З озброєння — меч, щит і рогатина.

Вислухавши уважно мою розповідь про потвору, з якою довелося зіткнутися у катакомбах, ветеран-наставник наполіг, щоб рогатинами озброїлися всі. Навіть дівчата. Двометровий держак, достатньо міцний, щоб його легко зламали чи перерубали, завершувався півметровим листоподібним лезом. Яким було зручно і колоти, і рубати. А найголовніша перевага цього типу зброї над іншими була в тому, що рогатина дозволяла утримувати ворога на віддалі і не потребувала особливого вишкілу. Навіть Маріана чи Кріна могли якийсь час тицяти вістрям поперед себе, не підпускаючи противника, і тим самим дати час втрутитися в поєдинок більш вмілим бійцям.

Ну і наш злодій-розвідник у кількох кроках попереду… Як сапер… Так його Ніколаїс обізвав. Вишукує усе приховане.

Перша пастка знайшлася буквально метрах в двадцяти… Під шаром ґрунту була прихована пружина, наступивши на яку, запускався механізм, що скидав необачному на голову добрячу брилу. Не настільки, щоб розчавити, але приголомшити чи зламати рамено — запросто.

Я тільки головою покрутив. Бо ж проходив тут минулого разу. Пощастило…

Тхір трохи повозився біля тієї пастки, брякаючи своїми інструментами, потім махнув рукою, мовляв, усе гаразд… і пішов далі. Я ж, як і було умовлено, намалював навпроти неї черговий хрест.

А ще через кілька десятків кроків Тхір помітив у стіні потайні двері. Ми всі по черзі підходили і дивилися на них, але поки хлопець не вказував, на що саме звернути увагу, не могли нічого розгледіти. Ні, таки добра була думка, взяти його з собою.

Біля дверей хлопець вовтузився довше. Але і цей замок піддався.

Далі настав час на нас з Кирилом. Хто зна, що там? А ми, як би то не було, захищені найкраще. Ще й не просто так пхалися, а я йшов уперед, а Кирило  — збоку, тримаючи переді мною щит.

Нічого… Можна було і не перейматися так. Невеличка, глуха кімната. Можливо, колись слугувала кліттю для припасів. Але зараз зовсім порожня. Тільки товстий шар пилюки на долівці.

«А ти хотів одразу скарбницю Алі-Баби знайти? — пхикнув Ніколаїс. — Не все одразу. Але можеш не сумніватися — раз є такі схованки, то і скарби, раніше чи пізніше теж знайдуться»

З цим я був згідний, тож лиш кивнув.

Пройшли ще трохи вперед і показався той провулочок, у котрому я помітив лицарський обладунок. Обладунок нікуди не подівся, і ми вирішили не оминати його. Жан з Джоном пройшли кілька кроків уперед, прикриваючи нас спереду, Антип — розвернувся обличчям у той бік, звідки ми прийшли. Хоч за нашими спинами начебто і не було жодної небезпеки, але, як то кажуть, обережного і Бог береже.

Тхір, уважно дивлячись під ноги і крутячи головою на всі боки, рушив до обладунку.

Ми з Кирилом — слідом.

Метрів з десяти стало добре видно, що обладунок — кіраса латника,  немов підсвічений синім відблиском.

Хода злодія ще більш сповільнилася. Тепер Тхір просувався вперед мало що не по п’яді.

— Не подобається мені це… — промимрив стиха хлопець. — Я такого не бачив ще. Але чув… Старий Калита розповідав, що якось натрапив на такий захист, зі світінням. Не знав, як його обійти і не ризикнув. А наступного дня від того, що ризикнув — казали, лише купка попелу залишилася. Так що навіть не знаю, що робити? Може, вчинимо як Калита? Ну його?

— Постривай… — Кирило вийшов наперед. — А ну, відійди.

І коли хлопчина сховався за нас, тицьнув у кірасу рогатиною.

Блимнуло так, що аж в очах замиготіло. А коли зір прояснився, то стало видно, що кіраса розсипалася іржавим прахом, а вістря рогатини потемніло, наче його довго тримали над вогнем.