Розділ 29

Просто, праворуч, ліворуч, ще раз ліворуч, знову просто, праворуч… Та ну його, однаково не запам’ятаю усі ті провулки. Тож далі просто йшов трохи позаду, чемно звертаючи слідом за отцем Свиридом. Йшли доволі довго. За відчуттям, уже б на околиці мали опинитися. Зрештою, так і вийшло. Звернувши в чергове, я побачив перед собою оборонні мури.

Але і священник уже зупинився. Пройшов ще кілька кроків і зупинився біля дверей підсліпуватої, кособокої мазанки, котра невідомо звідки і взялася в місті. Халупа мала лише три стіни, бо задом тулилася до муру.

— Овсію, ти вдома? — гукнув отець Свирид. — Покажися. Розмову маю.

Хвилини зо дві нічого не відбувалося, потім двері зарипіли, і на порозі з’явилася щупла постать. Не дитина, років п’ятнадцяти. Але такий марний, що кості крізь шкіру видно.

— Доброго вам дня, отче, — вклонився шанобливо і поцілував простягнуту руку. — Чого ж самі? Треба було звістку переказати. Я б і прийшов.  

— Ніколи чекати, — відказав отець Свирид. — Ось, Овсію, привів до тебе чоловіка. Допомога йому потрібна. Зробиш — вважай, що мені допоміг.

— Якщо так… — подивився на мене з-під чола хлопець. — То, звісно, допоможу. І навіть про оплату не питатиму. Мабуть, не скривдите. Кажіть, пане, що і в кого треба вкрасти?

Отець Свирид при цих словах дещицю насупився і перехрестив малого.

— Не вкрасти… — озвався і я. — В катакомби спуститися.

— Ого! — присвиснув хлопець. — І кому ж це жити набридло?

— Так уважаєш?

— Довелося ховатися там кілька разів, — потис плечима хлопець. — Навіть згадувати моторошно. Пощастило, що живим залишився. Тож, щиро раджу, добре подумати: чи вона вам справді аж так треба?

— Не користі ради, сину, богоугодна справа… — вирішив підтримати мене отець Свирид.

— Ще гірше… — зітхнув той. — Бо як гроші на кону, то й втекти не сором, а за віру — до кінця стоять. І сам, пане, загинеш, і мене з собою потягнеш. Але, якщо отець Свирид просить. То нема ради. 

— Ну-ну… не аж так зле, — промовив я, якомога бадьоріше. — Нам не удвох йти. Загін хоч і не надто великий, але серйозний. Два лицарі у повному обладунку, три важкозбройних ратники, лучниця, знахарка. Якось дамо собі раду…

— Гм… — обличчя хлопця трохи повеселішало. — Справді, непогана компанія. А я вам навіщо?

— То ж катакомби… — потис я плечима. — Ніхто не знає, що там. Може, пройдемо сто кроків і у грати упремося. Замкнені.

— А, он ви про що, — кивнув Овсій. — Тоді зрозуміло… Бо я не те щоб Страшків син, але більше звик на ноги покладатися, а ніж на кулаки. Згода… Коли вирушаємо?

— Думаю, завтра зранку. Де будинок маркіза Штерна знаєш?

— Знаю.

— От і приходь увечері. Переночуєш там. Щоб зранку не чекати. Вечерю обіцяю. А хочеш, так просто зараз і ходи. Я все одно туди повертаюся.

— А пообідати теж дасте? — усміхнувся хлопець.

— Та хоч трісни…

— То зачекайте хвильку… — хлопець хутко шмигнув назад, у хату.

— Ви в ньому впевнені, отче? Щось він занадто молодий, як на майстра.

— Не сумнівайся, — кивнув отець Свирид. — Вправнішого за Тхора злодія в усім Немирові немає. А може, не лише в Немирові.

— То це той славнозвісний Тхір? — не стримав я здивування.

— Я, пане, — показався у дверях хлопчина, тільки тепер не в лахмітті, а чорній, облягаючій тіло, мов панчоха, одежі. На плечах — такого ж кольору плащ. — Чули про мене?

— Начальник охорони згадував у розмові.

— Кирило? — чи то перепитав, чи то уточнив хлопчина. — Хороший дядько. Справедливий.

— Сам йому те скажеш, якщо захочеш. Він з нами йде.

— Ого… Схоже, справді, щось серйозне, — покрутив головою хлопець. — Ну, та таке. Один раз живемо. Якось воно буде. Як Творець благословить — то й не пропадем.

Дивно біжить час. Наче й небагато його згаяли. Ну скільки часу могло зайняти оте ходіння містом, а коли підійшли до будинку, то перестріли Кирила, що саме підходив до воріт. Разом з Антипом. Сержант-наставник, побачивши мене, дружньо посміхнувся і простяг руку.

— Вітаю, — потис я його правицю.

— Взаємно, — кивнув і лицар. — Бачу, зумів чимось зацікавити Никодима, — вказав очима на Тхора.

— Ні, обійшлося без голови гільдії злодіїв, — мотнув я головою. — Отець Свирид слово замовив.

— Отець Свирид? — з якоюсь непевною інтонацією протяг Антип. — Ну, ну…

«Не зрозумів? — озвався Ніколаїс. — Наш доблесний навчитель стражів правопорядку має щось проти священика? Не люблю таких нестиковок… А ну, уточни?»

Що я й зробив.

— Не звертай уваги, — відмахнувся Антип. — То наші з ним справи. Просто, часом мені видається, що наш святий отець не зовсім той, за кого себе видає. Але пояснити не зможу. Передчуття лише.

— Що ж, тоді не будемо продовжувати. Всі ми, часом, видаємося не схожими на себе.