— Зло, кажете… — потер я замислено підборіддя. Згадуючи усі ті доручення, які виконував для отця Свирида. — Що ж, це багато пояснює.
— І що далі? — подивився на мене Кирило. — Що думаєш робити? Може, домовимося?
— Що я робитиму, то найменший клопіт. А от як ви далі жити збираєтеся? Якщо магічне зілля теж не допоможе?
— Ну… — потис плечима той, глянувши на дружину. — Тоді доведеться залишити Немирів і шукати притулку де інде. У більш спокійному місці.
— Тобто, втечете? — гмикнув я.
— А що нам іще залишається? — відповіла замість чоловіка Тереза.
— Ну, наприклад… спробувати боротися зі злом.
— Боротися… — гмикнув Кирило. — З ким? З двома десятками жовтодзьобів, яких навіть у стрій не поставиш, бо покалічили б одне одного.
— А що ж ти, начальник міської варти, довів її до такого стану?
— Чи ж я? — розвів руками Кирило. — То магістрат постановив зробити Немирів відкритим містом. І розпустив колишню дружину… І лише після того як нікому стало розганяти п’яних бешкетників, схаменулися. Та вже було пізно. Добрі вояки не стали чекати милості, і найнялися на службу до інших. А тих, кого я встиг набрати, ще вчити і вчити… У них на очах злодій у чужу хату буде лізти, а вони лиш кліпатимуть, не знаючи, що робити.
«Угу, — озвався Ніколаїс. — Хто не хоче годувати власне військо — той годує чуже»
Не довго думаючи, я повторив це вголос.
— Розумні слова, — кивнув Кирило. — На жаль, нікому було їх сказати магістрату, коли вони своє рішення приймали. Але, як би но було, зараз у мене немає навіть п’яти готових бійців, на яких можна було б покластися в бою. Хіба що Антип, сержант-наставник.
— А ти сам як? Не розучився ще меч тримати?
— Ти у моєму домі… — насупився Кирило. — Тож поводься належним чином. Бо я не…
— Гей-гей! — підіймаю руки. — Я не з образою… Просто хочу знати… Річ у тім, що, як ти сам бачив, трохи бійців у мене є. Але того занадто мало, аби з серйозним супротивником зійтися. Того й питаю: ти сам готовий спробувати побороти Зло і звільнити свою дружину?
— Чи я готовий?! — мало не скрикнув Кирило. — Та я… — але швидко охолов і опустив винувато голову. — Я —готовий. Але окрім меча більше нічого не маю, — він повів рукою навколо, нагадуючи про зубожіння. — Довелося і обладунок продати…
— Це найменший клопіт, — відмахнувся я. — Знайдемо дещо… головне, бойовий дух. То що скажеш? Покажемо тій напасті де раки зимують?
— Загін, кажеш… — замислився Кирило. — І скільки ж всього людей у нас буде?
— Ми з тобою. Два важкозбройних бійці. Лучниця і травниця. Ти наставника згадував. Було б не зле, якби він теж долучився. Разом — семеро… Як на мене, цілком боєздатний загін збирається.
— Якби ще знати, з ким справу мати доведеться…
— Ну, то таке, — потис я плечима. — Поки не спробуємо, не дізнаємося… В решті решт, втекти завжди можна. Гірше як є однаково не буде.
— Теж правда. Що ж, я з тобою… І, оскільки, більшість бійців твої люди, а два командири в загоні не буває — на той час, поки будемо в бою, стаю під твою руку. Що до Антипа, вважай, він уже з нами. Старий вояка від такої нагоди струснути куряву, нізащо не відмовиться. Я його не перший день знаю.
— Добро… — я уважно вислухав, як завжди слушну пораду Ніколаїса і продовжив. — Ще таке питання. Ви знаєте того, кому у Немирові підпорядковуються злодії?
— Оце так питання! — гмикнув Кирило. — Звісно, як начальник міської варти, я маю це знати. Але навіщо він тобі?
— Як всі тут уже здогадалися, ту злу силу, що осіла в Немирові, треба шукати не на поверхні. А у катакомбах Давніх…
Уважно слухаюча нашу розмову, Тереза ствердно кивнула.
— А там, я думаю… Нам зустрінуться не одні замкнені двері чи решітки. Та й пастки, мабуть, знайдуться. Тож нам конче потрібен той, хто вміє вправлятися з різними замками.
— Марна справа… Никодим — вельми поважна і шанована особа. Сам уже давно тими справами не займається. Та й літ йому уже, аби не за шостий десяток. Ні, він нам не допоможе.
— Так я і не про нього кажу. Зате він, якщо домовимося, може відрядити з нами когось зі своїх людей. Власне, бажано, найкращого.
— Ну, не знаю… — знову потер підборіддя лицар. — Я з ним у не надто приязних стосунках. Не певен, що він захоче зі мною говорити.
— Це мій клопіт… Ти лише покажи мені його.
— Та що там показувати? Крамниця міняли у Кривому провулку. Він там і днює і ночує… Сивий, огрядний. На лівому оці пов’язка… Але я б не дуже розраховував. Може, самі якось? Знаю я одного хлопчака. Шустрий, що вивірка. І звуть підходяще — Тхір. Я його якось пошкодував, відпустив. Може, з ним побалакати?
— Можна. Але, якщо йому ще й старійшина гільдії накаже, це буде певніше. Давай так, — я глянув у вікно. — Світає… Ти спробуй з ним балакати, а я — з Никодимом спробую домовитися. Отак, разом, більше шансів.
— Як скажеш… — потис плечима Кирило. — А лицарський обладунок справді маєш?