Розділ 27

Ніч поволі підбиралася до півночі. Місяця на небі не було, але зорі сяяли яскраво, тож видно було добре. Звісно, все сіре або темне, але порожня вулиця проглядалася в обидва боки. Кріна стояла посередині, плечима до провулка і насторожено крутила головою. З мого місця риси обличчя зливалися в одну білу пляму. От тільки занадто білу. Схоже, що незважаючи на всі запевнення, що вона готова і не боїться, дівчині таки було страшно.

Завивання вовкулаки вже кілька разів пролунало, але поки що доволі далеко… Хоч і наближалося за кожним разом, і це давало надію, що засідка вдасться.

Зрештою, шанси й справді були доволі високі. Після того як потвора розтерзала кількох жителів, з настанням темноти, люди запиралися в домівках і навіть носа не висовували надвір. Тож, вовкулака залишався без здобичі, і голод йому мав уже дошкуляти. Тому він, у пошуках їжі, просто не міг не вловити запаху наляканої дівчини.

Вовкулака знову завив. Тепер ще ближче. Кріна сіпнулася, але оволоділа собою і залишилася на місці.

Всі були на місцях, залишалося лише чекати…

І ось, в кінці вулиці виникла темна постать. Потвора стояла злегка похилившись уперед, і поводила великою, лобатою головою, як пес, що принюхується. Потім зробила кілька швидких кроків уперед і замерла. Потім підвела голову і побачила Кріну.

Мить, і вовкулака кинувся вперед… Кріна чи то навмисно, чи не прикидаючись, голосно заверещала, розвернулася і побігла в провулок.

Побачивши, що здобич утікає, перевертень невдоволено загарчав і ще надав ходи. Прудкий… Але не занадто. Доводилося якось бачити, як ведмідь наздоганяв оленя. Звично вайлуватий звір мчав так прудко, що наздогнав оленя всього за кілька хвилин. Вовкулака б від нього точно не втік. Ну і добре… Нам з ним іще битися.

Тим часом перевертень вже був поруч.

Масивний тулуб, довгі, м’язисті кінцівки… Віддалено схожий на вовка, але рази у три більший. Мазнувши поглядом по кущах, де я ховався, але не спиняючись ні на мить, потвора звернула у провулок.

Вискакую із засідки, і щодуху мчу за ним. Все… Тепер ніде не подінеться.

А попереду вже йде бій… Кріна заскочила за спину Джона і Жака, і розбійники заступили дорогу потворі, ставши поруч і виставивши щити. Побачивши, що здобич може втекти, вовкулака кинувся на них, намагаючись прорвати заслін. Натиск його був потужний, але і розбійникам сили не бракувало. Запершись ногами, вони прийняли удар лапами потвори на щити, і відкинули його назад. А потім Жан зробив крок убік і змахнув сокирою.

Бив, не шкодуючи рук. Такий удар міг би і лати прорубати, але шкура у перевертня виявилася міцнішою за залізо. Вовкулака лиш похитнувся і трохи подався назад.

В ту ж мить хлопнула тятива, і в шию потвори вдарила стріла. Маріана стріляла бронебійними, то ж вистріл не пропав марно. Стріла, хоч і не глибоко, а все ж увійшла в тіло перевертня.

У відповідь той люто загарчав і знову кинувся вперед. Тепер його натиск стримував лише Джон, а Жан продовжував наносити удар за ударом, не полишаючи надії поранити вовкулаку.

У провулку було значно темніше. Тож постаті розбійників і потвори зливалося в одну безформну темну пляму.

— Чорт! — вилаявся я мимохіть. — Про факели забули! Наче все обміркували, а про те, що буде надто темно, не подумав.

«Нічого, — озвався Ніколаїс. — Це навіть добре. Коли здається, що враховано усе, обов’язково чекай якоїсь каверзи. Причому, з самого неочікуваного боку. Наполеон казав, що добре продуманою можна вважати ту битву, хід якої передбачено на третину» 

«Лицар?»

«Імператор…»

«Значить, знав, що казав»

Думки встигли прошмигнути в голові за ті кілька хвилин, що мені знадобилося, аби добігти до місця сутички.

Потвора, ув’язнувши в бою з хлопцями, на мене навіть уваги не звернула. А даремно… Бо саме в моїх руках було те, на що я покладав надію у цій сутичці — Місячний пазур.

Я підскочив ззаду, вловив момент, коли вовкулака на мить випростався, і рубонув його поперек спини.

Є! Зачарований проти нежиті та інших породжень темряви, меч увійшов в тіло перевертня. Не надто глибоко, але досить чуттєво. Потвора заревіла від болю, вигнулася дугою, а потім, мов кішка вивернулася і відскочила набік. Знайшла поглядом мене, вишкірила зуби і простягнула вперед лапи, що закінчувалися кігтями, довжиною в мізинець дорослого чоловіка. Я злегка присів, приготувавши обидва клинки, але тут погляд вовкулаки впав на Місячний кіготь. Потвора завмерла, якусь мить чи то приглядаючись, чи то принюхуючись. Тоді задерла до неба голову і протяжно завила… Жалібно і печально… А тоді, сильно відштовхнувшись, одним дужим стрибком перемахнула через мене і кинулася навтьоки.

— Тримайте! Не упустіть! — закричав я, і зі всіх ніг припустив слідом. От же ж… Знав би, що так усе завершиться, менше заліза б на себе натягнув.

«Знав би прикуп, жив би в Сочі», — гмикнув Ніколаїс. Але продовжувати не став. Тож я так і не збагнув, що він мав на увазі.   

Потвора рухалася швидко, і я навряд чи наздогнав би її, але допомогло поранення. Кров не текла з нього цівкою, але й не капала. Тож, сірій від пороху бруківці було добре видно, виблискуючі у світлі зір, масні краплі, які залишав по собі вовкулака.