Розділ 26

Аби не марнувати часу, трохи пройшовся містом.

Для виконання нашого з Ніколаїсом плану, бракувало деталей. Тож, треба було трохи розгледітися. І з мешканцями, якщо вдасться, поговорити. Навіщо? Бо сьогоднішній вечір і ніч ми збиралися присвятити полюванню на вовкулаку. А для цього треба було розвідати: де він найчастіше бешкетує. Щоб влаштувати засідку.

Вистарчило години… Чи то мешканці були такі охочі до розмов, чи то тема виявилася надто цікава для обговорення, але доволі швидко я вже знав, усе що потрібно.

Вовкулака найчастіше з’являвся у північно-східній частині міста. Отже, саме там і слід було його виглядати.

Хоч це було і на протилежному боці Немирова, але нічого не вдієш, як сказав Ніколаїс: «Рекогносцировка — запорука успіху. Бо тільки дурень лізе у воду, не питаючи броду»

Я хоч і не зрозумів незнайоме слово, суть вловив. Бо батько теж, коли мав настрій і починав розповідати про свої походи на сарацинів, любив повторювати, що немає гіршого, як вести бій у незнайомій місцевості. І той полководець, котрий сам обирає поле битви, має значно більше шансів на перемогу.

Щоб не заблукати, запитав дорогу.

— Та отак навпростець… — махнув рукою випадковий перехожий. — Через центральну площу, повз магістрат… А як побачите будинок начальника міської сторожі, так уже і на місці вважайте.

— Пане, дайте гріш, то проведу… — підвернувся під руку якийсь хлопчина.

— Веди… — погодився я. Ну а чого? Не збіднію. А бродити навмання дурного робота. Щоб ускладнити ворогам можливість здобути місто з наскоку, його будували так, що вулички не розбігалися рівно, як промені, від центра, а звивалися, кружляли і перетиналися одна з одною, мало що не навмання. Доволі часто закінчуючись глухими провулками. Тож, можна було годинами блукати навколо уже видимої цілі, а так і не наблизитися ні на крок.

«Ти це чув?» — озвався Ніколаїс.

«Що саме?»

«Про будинок начальника охорони?»

«То й що? Повинен же він десь жити? То чому б і не там?»

«Не тупи… Згадай, як він недоброзичливо нас зустрів. Без жодної причини з нашого боку. Як на мене, то виглядало так, наче йому дуже не сподобалося, що у Немирові з’явився воїн, який йому не підлеглий. Тобто, він чомусь тебе побоювався? А чого? Що за таємниця може бути у начальника сторожі? Ще й така, що їй загрожує прихід у місто мандрівного лицаря? Не знаю, як тебе, а мене це одразу насторожило… Але, тоді це була лише підозра. А тепер, коли я почув, що вовкулаку найчастіше бачили у тому районі, де він живе…»

«Не зрозумів?.. Ти вважаєш, що вовкулака — начальник варти? Та ну, нісенітниця… Щоб дослужитися до такої посади, він мав себе не раз і не два показати добрим воїном. Та й живе він у Немирові не перший рік. А вовкулака лиш недавно з’явився»

«От! — торжествуюче промовив Ніколаїс. — А тепер пригадай, хто ще зовсім недавно появився в місті?»

«Ми?»

«Ох-х… — зітхнув Ніколаїс. — Ти, Миколо, справжній лицар. Залізний… Я про дружину начальника кажу. Забув?»

«Та я й уваги не звернув. Чи то мій клопіт пам’ятати, хто і коли одружився… Постривай! Ти хочеш сказати, що вовкулака — то молода дружина начальника охорони?»

«Спіймаємо — дізнаємося. Але зуб даю, що він щось підозрює. Того й такий непривітний. Побоюється, що ти можеш її таємницю розкрити»

«У тебе немає власних зубів, а свій я не віддам… Хоча, якщо подивитися на все це з такого боку, то…»

«От і подивимося… А зараз краще пошукай місце, де засідку влаштувати. Потрібна неширока вуличка. Бажано, з одного боку глуха. Щоб тільки вхід був. І зручне місце для лучника з хорошим сектором обстрілу. Якщо знайдеш таке — вважай, половину справи зроблено»

«А як ми туди вовкулаку заманимо? Думаєш, він чи вона такі дурні, аби в пастку лізти?»

«Не переймайся. Заманимо. То мій клопіт. Ти по боках розглядайся. Схоже, ми на місці»

— Онде дім начальника варти, — показав хлопчина на доволі великий, хоч і одноповерховий будинок. — Гріш дайте? Ви обіцяли.

— Тримай, — я дав малому п’ятак, і той погнав геть, радісно підстрибуючи.

Ну що ж… Почнем пошук…

«В японській чи китайській мові є ієрогліф, який означає «жінку», — глибокодумно і, як завжди, не зовсім зрозуміло промовив Ніколаїс. — А два таких ієрогліфи розміщені поруч означають «гармидер і веремію»

Гармидер не гармидер, але на подвір’ї колишнього графського, а тепер мого будинку було доволі жваво. Це Маріана і Кріна оглядали моє хазяйство, голосно обговорюючи усе побачене.

— Подобається? — поцікавився я у розпашілих дівчат, зайшовши на подвір’я.

Схоже, щось не те сказав, бо веселощі в ту ж мить зникли з дівочих облич і обидві, як за наказом, суворо насупилися.

— Добротний будинок, — на правах старшої подруги відказала Маріана. — І вмебльований гарно… Одне лише не зрозуміло? Ти вирішив почати розводити худобу? Чи молоком торгувати?

— Не зрозумів? Якою ще худобою? Яким молоком?