Розділ 25

Оце діло. Батько постійно повторював, що воїн повинен використовувати кожну нагоду дізнатися щось нове. Якщо хоче дожити до старості. А в тому, що мечник-ветеран може чогось навчити, я і на мить не сумнівався.

— Тримай, — наставник вручив мені дерев’яний меч і сам озброївся таким же. — Покажи все, що вмієш. І не стримуйся, працюй у повну силу.

— А як зачеплю?

— Нічого, — посміхнувся ветеран. — Моя дублена шкіра якось переживе пару синців.

— Як скажете.

Хвилин п’ятнадцять я ганяв наставника по всій площадці, аж упрів. Видав з себе все, що лиш умів і колись навчався. А той хоч би що. Навіть не спітнів. І лише один раз за весь час мені вдалося дотягнутися до нього мечем. Та й то, підозрюю, він підставився навмисно, аби геть зовсім не уразити мій гонор.

— Добро… — розірвав він, нарешті, дистанцію. — Не зле… Щиро кажу, для вашого віку, зовсім непогано. Відчувається певна школа. Батько вчив?

— Так.

— Не забудь вклонитися і за науку подякувати, коли побачитеся. Основи він тобі надійні поклав. А філігранність у рухах з роками прийде. Коли почнеш розуміти, що сили треба берегти. А тепер скажи, чому б ти хотів навчитися?

— Дворучному бою, — не замислюючись відказав я, бо давно вже хотів опанувати це мистецтво.  обома руками. Допоможете?

— Гарний вибір, — кивнув сивоусий наставник. — Особливо, для воїна одинака. Коли супротивників багато, а спину нікому прикрити. Дає можливість працювати одразу по кількох ворогах. А головне — не залишишся беззбройним та безпорадним, отримавши поранення в основну руку. Дивись…

Наставник озброївся двома навчальними мечами і закрутив ними, рухаючись та змінюючи стійки. Немов танцював. Це було водночас гарно, і водночас страшно. Шелест клинків, що малюють безперервну в'язь, заворожувала, і дивлячись на неї, навіть думки не виникало, що крізь це мереживо можна дістати воїна. Думаю, і стрілою не вийшло б.

— Здорово…

— Запам'ятав? А тепер давай сам. Тільки не поспішай. Спершу спробуй повільно. Темп нарощуй, тільки коли відчуєш, що спіймав ритм.

Я озброївся мечами та спробував відтворити побачене.

Спершу, звичайно, нічого не виходило. Одного разу навіть сам себе мало не зачепив, але з кожним повтором зв’язок, рухи набували усвідомлення, і десь через півгодини я вже упевнено закружляв у новому для себе танці з мечами. Звісно, разів утричі повільніше, аніж це робив наставник, але мечі мене слухалися, а не намагалися зачепитися один за одного.

— Ну, більш-менш, — схвально промовив наставник. — Тренуйтеся щодня хоч по годині, і, думаю, місяців через два, вже володітимете обома руками однаково. А як наберетеся досвіду, приходьте знову. Подумаємо, як покращити блокування чи контратаку.

— Дякую, майстре… — я сховав зброю в піхви і вклонився наставникові.

— До варти вербуватися не передумав?

— Гм… А знаєш, передумав. Ти маєш рацію, наставнику. На власну руку я більшого досягну, аніж марнуючи час в караулах та патрулі.

— Розумне рішення… — кивнув той. — На що я тобі й натякав.

— А що тут відбувається? — почувся за спиною невдоволений начальницький голос. — Хто дозволив?

Я озирнувся. Міцно збитий чоловік середнього віку. Шолом, кольчуга, на плащі зеленого кольору нашитий срібний герб міста.

— Новобранець, пане Леонарде… — підтягнувся наставник. — Перевіряв, на що придатний.

— Ну й дарма… — скривився той так, наче кисле розкусив. — Нам більше не потрібні новобранці. Міська дружина повністю набрана.

— Але ж ви самі… — почав здивовано наставник.

— Саме так! — обірвав його начальник, чомусь дивлячись на мене так, ніби я йому плюнув на чобіт. — Я сам… вирішую, чи потрібні нам люди чи ні. Це зрозуміло?

«Щось тут не те, друже, — ожив Ніколаїс. — Рубль за два, смаленим пахне. Навіть якщо новобранців не треба, не повинен так один лицар поводити себе з іншим. Якщо лиш не відчуває в тобі для себе загрозу. А яку? Ось це і дивно…»

Не знаю, чим викликана ця ворожість, але вибач… мене теж не в кропиві під парканом знайшов і не дозволю кожному так себе поводити зі шляхтичом.

— Та я загалом і не збирався. Просто прийшов подивитися, на що придатна міська варта. Чи можна бути спокійним за своє майно? А то, подейкують, що начальник не в змозі навести лад у Немирові.

— Що?! — заревів Леонард, хапаючись за меч. — Цуценя! Та я тебе!

— Пане… — я теж кладу долоню на оголів'я. — По-перше, — ви щойно образили шляхтича, і я маю право вимагати від вас вибачень чи сатисфакції. А по-друге, — ви справді збираєтеся напасти на одного із шанованих жителів цього міста?

— Шанований? Хто? — засміявся начальник варти. — Та такого голодранця навіть у найзлиденнішому селі ніхто не поважатиме!

Ну, цього вже точно забагато. Доведеться трохи цю бундючність з нього збити.

Тут наставник ступив ближче до начальника варти і щось тихо промовив.

— Так, гаразд… — смикнув щокою Леонард. — Говорити можна будь-що. Нехай доведе. Де ті люди, які готові підтвердити його слова та скласти протекцію цьому…