Фігуру в сірому балахоні я побачив на колишньому місці, поряд із храмом. Священик стояв до мене спиною, тож, коли я окликнув його, мало вервицю не випустив.
— Микола! Живий!
— А ви, святий отче, що привид мій побачити думали?
— Тіпун тобі на язика, — осяяв мене хресним знаменням священик. — Такими речами навіть жартувати не варто.
— Вибачте. Більше не буду… — покаянно схилив голову.
— Гаразд… — змінив гнів на милість священник. — Дивно жадати від юнака, щоб він поводився, як навчений життям старець. Ну розповідай. Що там? — отець Свирид мотнув головою у бік храму. — А то я вже місця собі не знаходжу. Увійшов і… зник. Як у воду канув.
— Не повірите, нічого особливого. Ще одна примара, — усміхнувся я, всім виглядом показуючи, що занепокоєння зайве. — І теж Седрик. Тільки чорний. Не знаю яку підступність він задумував і навіщо все це було потрібно, але щось пішло не так і, промовивши заклинання, він зник.
— Тобто? — перепитав священик, здивовано кліпаючи. А може це він від надто яскравого сонця мружився.
— У сенсі — щез… розтанув… — розвів я для переконливості руками. — Був і пропав. Разом з усіма підступами та задумами. А я затримався тому, що двері, через які я увійшов, зачинилися, а другі — через котрі можна було вийти — вели в катакомби. Так що довелося поплутати трохи, поки шлях нагору знайшов.
— Ти був у катакомбах? — ще більше здивувався отець Свирид. — Але ж… там же… монстри! Я сам не був, але попередній настоятель розповідав, що в катакомбах мешкають такі чудовиська, що й у пеклі не зустрінеш.
— У пеклі не був, — знову посміхаюся, — не можу порівнювати. Та й за всі катакомби не скажу, я лише невелику ділянку пройшов... Від храму до будинку маркіза, — показую рукою. До речі, якщо дивитися з поверхні, справді близько. Метрів сто, не більше. А в підземеллі здавалося, що я кілька кілометрів пройшов. — І бачив лише одного монстра. Але, скажу відверто і щиро, зустріти його ще раз наодинці, бажання немає.
— Так? — трохи засмучено вимовляє отець Свирид.
«Увага! — оживає Ніколаїс. — Щоб мені щезнути, якщо не пахне новим завданням»
— Шкода… — продовжує тим часом священник.
— Не зрозумів? — роблю великі очі. — Чому?
— Тому, сину мій, що його святість архімандрит Лівонський Євлампій обіцяв щедро винагородити того, хто візьметься очистити катакомби Картахени від скверни.
«О! А я що казав! І це саме те, що нам треба. Вибачай, що встряю, але таке діяння поза увагою не залишиться. А, відповідно, якщо і не відкриє перед нами потрібні двері, то бодай на поріг точно заведе. Погоджуйся, будь другом»
«Та я не проти. Пригоди і винагороди мені теж до смаку»
— Ну, то в чому проблема, святий отче? Я, звичайно, не святий Георгій, але чому б не спробувати? Благословіть?
— Зраділо моє серце від твоїх слів, сину мій! — підняв руки отець Свирид. — За богоугодну справу берешся. Нехай буде з торбою благословення творця!
«Ого! — знову озвався Ніколаїс. — Не знаю як, але діє. Таке відчуття, немов у чистий одяг перевдягнувся. Відчуваєш?»
Я нічого не відчув, може тому, що й так був зодягнений в усе чисте, але якщо Ніколаїс так каже, то добре. Ще за справу не взявся, а вже нагороду отримав. Віра — річ така. Помацати не можна, але і без неї нікуди.
— Я так розумію, — священник уважно оглянув мій одяг, — тобі ще зібратися треба. А мені чекати ніколи. Треба до завтрашньої проповіді готуватися. Ось, тримай… — священик простягнув мені важкий бронзовий ключ. — Це від храму. Щоб ти міг безперешкодно потрапити до архіву у будь-який час… І прийми пораду, не відкладай. Іди одразу, як тільки будеш готовий. І ще... — отець Свирид сунув руку за пазуху і дістав невелику торбинку. — Тримай. Тут дрібка праху великомученика Пантелеймона. Якщо зустрінеш у підземелля породження пекла, зайвим не буде.
— Дякую, святий отче.
— Як я вже сказав, за богоугодну справу берешся, сину мій, — ще раз осінив мене хресним знаменням отець Свирид. — Не марнуй часу. Іди з Богом. І нехай береже тебе Творець.
Угу, ось прямо зараз і кинуся. Знайшли новика ...
Я ще не готовий. Очищення храму — справа хороша, але у мене і без неї трохи назбиралося. І переш ніж знову лізти у підземелля, варто їх закінчити.
Вибирати з кого починати не довелося, бо начальника міської варти ще треба шукати, а сивоусий наставник, як і належить, ганяв новобранців неподалік.
— Доброго дня! — Підходжу ближче до огорожі з жердин, що обмежує тренувальний майданчик, і вітаюся з наставником.
Сивий воїн обертається, кілька хвилин вдивляється, а потім на його обличчі з'являється впізнавання.
— А-а, пане лицарю... Не передумали ще у варту вступати?
— Передумав би — не прийшов би, — знизую плечима.
— А що з рекомендаціями? Встигли заручитися підтримкою мешканців міста?
— Є трохи. Але й ваша зайвою не буде… Хоча, що я кажу… Рекомендація такого заслуженого ветерана стане найважливішою з усіх.