Розділ 23

— Ваша милість… прокидайтеся. Полудень уже… Корів із пасовища на обідню дійку женуть… Ви просили розбудити.

Дежавю?

Справді. Білий день, сонце в усю смажить крізь вікна, незважаючи на щільно затягнуті гардини, а я валяюся поперек неосяжного ліжка. Тільки цього разу не в гостях у Авраама Шмуля, а у спальні власного будинку. І дуже миловидна дівчина в кокетливому мереживному фартушку — моя покоївка... як її там? Ах, так — Любава. Гарненька, до речі. Років двадцяти, обличчям мила і все інше доволі привабливо виглядає. Навіть спросоння… А деяких принад, як на мене, навіть дещо забагато. Щоправда, вона так не вважає, і кніксен робить з усією старанністю. Ох-х… Як усе все швидко та несподівано… І місяця не минуло, як я вибрався у дорогу з батьківського будинку. А стільки всього вже сталося. І отаманом розбійників побувати встиг, і з сукубою зіткнутися, і тут, в Немирові, уже стільки всього було… А найдивніше — Ніколаїс. До речі, щось він примовк. Ау, ти де?

«Тут я, не переживай»

«А чого такий мовчазний останнім часом?»

«Є такий анекдот. В одній сім’ї був хлопчик, який до десяти років не розмовляв. Що батьки лише не робили, до яких лікарів не водили — мовчить і все. І от одного разу, за обідом, він відсовує тарілку і каже: «М’ясо пересолили». Усі зраділи, обіймають і питають: «Що ж ти стільки років мовчав?» «Раніше не пересолювали» Суть вловив?»

«Хочеш сказати, що все йде своєю чергою? І тому ти мовчиш?»

«Саме так. Я не хочу, щоб моя присутність заважала тобі жити своїм, нормальним життям. Буде потреба в пораді, або помічу небезпеку — інша річ. А так, без причини, чого встрявати?»

«І що, геть зовсім не встряватимеш? Не наполягатимеш на тому, щоб ми якомога швидше дісталися до якогось мага? Який би тобі допоміг?»

«Ну, по-перше, — який небудь не годиться. Нам потрібен найкращий. А до такого просто так не заявишся. Спершу тобі треба стати тим, перед ким усі двері самі відчиняються. А на це потрібен час. Тож, найкраще що можеш для мене зробити — не гайнуй його»    

— Та добре… Встаю вже… Дякую… — бурмочу невиразно, у відповідь Ніколаїсу і покоївці.

— Кваску холодного не бажаєте?

Дівчина підходить ближче, простягає запітнілий глечик і присідає ще нижче, надаючи можливість безперешкодно поринути поглядом у глибину її декольте.

Реально, гарненька. Ось тільки погляд покоївки мені не надто подобається. Такий, як правило, у цигана, що на ярмарку біля кінного загону треться.

— Дякую…

— До послуг вашої милості… — ще один кніксен. — Любавою мене назвали батьки. Якщо завгодно, вашій милості.

— Я запам'ятаю…

Спускаю ноги з ліжка та встаю на підлогу.

— Ванна готова?

— Так, ваша милість ... — Дівчина обережно бере мене під лікоть, не забуваючи при цьому притулитися. М'яка, тепла. Жар, що йде від юного тіла, відчувається навіть крізь її та мій одяг. — Накажете проводити?

— Проведи.

Я б і сам знайшов, все ж особняк маркіза не підземний лабіринт, але навіщо відмовлятися? За що я їй плачу? Нехай відпрацьовує.

Покоївка відчинила двері, пропускаючи мене вперед.

Ого! Не економлять дрова. Напалили так, що не тільки в балії вода парком сходить, а в усьому приміщенні душно. Треба буде провести бесіду. Бо так на дрова ніяких грошей не напасешся. Мати щоразу, напередодні зими, кожну полінницю перераховувала. Чи стане до весни?

— Дякую. Далі я сам…

— Як забажаєте, ваша милість…

У погляді здивування і розчарування водночас. Розумію. Але не до тебе зараз. І так майже половину дня в ліжку провалявся, а ще стільки не закритих квестів. Встигнеш ще продемонструвати мені свою відданість. А хоч би й сьогоднішнім вечором. Якщо справи дозволять.

— Так і забажаю…

Зачиняю двері перед її носиком, скидаю одяг і плюхаюсь у воду.

— М-матусю рідна!

Попереджати треба. Ледве не повторив долю царя з тої казки, що мати розповідала у дитинстві. Бух у котел і там зварився… Гаряче — не те слово. Ух!.. Зате всю втому і сонливість як рукою зняло.

Виліз, обтерся великим, пухнастим рушником і знову заліз в одяг. От же ж… Рукав десь порвати примудрився. Треба буде кравця шукати.

Вийшов у коридор, покоївка стояла на тому ж самому місці, як і не відходила від дверей. Мабуть, чекала, що передумаю та покличу. До речі… Мовчки демонструю дірку.

— Ой! Порвався! — Констатує очевидне Любава. — Треба зашити. Я зараз…

Дівча як вітром здуло, а я пішов у трапезну.

Не дійшов. Покоївка обернулася швидше. І нагнала мене майже біля дверей, простягаючи чисту сорочку. Щоб голим торсом не світити, поки основне спорядження лагодити будуть.

— Ось, ваша милість. Переодягніться. А я миттю. Ви й пообідати не встигнете, як усе зроблю. Буде краще за нове.

Краще, навряд. Але хоч ціла. Не ходити ж обірванцем.

Пройшов за стіл… Купка рум'яних млинців. Миска з ікрою. Шинка, сир — нарізано товстими шматками. Не надто витончено, але апетитно.