Розділ 22

Ух, ти... Це що ж, я в особняку маркіза опинився? Воістину, несповідні шляхи провидіння.

— Доброго ранку, пане Шмуль, — повертаюся до купця обличчям з наклеєною добродушною усмішкою. — Та ось, знаєте, щось не спалося... вирішив прогулятися. Та й занесли ноги самі.

— Це ви даремно… — несхвально похитав головою купець. — Погана прикмета…

— Ой, киньте… — недбало відмахуюся. — Це лише будинок, а не наречена, яку не можна до весілля… Забобони. А чом би і не подивитися? Чи не помацати руками? Не увійти? Щоб не жалкувати пізніше? Що не роздивився вчасно усе в подробицях.

— Еее… ви це про що зараз, пане лицарю? — підозріло примружився Авраам.

— Про будинок, любий друже. Про будинок… — кивнув я на двоповерхову будівлю під червоною черепицею, що височіла за кілька кроків від нас. — Адже не на один день купую…

— Це так, — погодився купець і чомусь полегшено зітхнув. — Вірно підмічено. До того ж, гроші чималі... Та ж наречена, до речі, вам значно дешевше дістанеться. І навіть із прибутком будете.

— О! Добре, що нагадали… — я сунув руку за пояс і дістав гаманець із грошима. — Ось тримайте. Ще трохи грошенят... Як бачите, я тримаю слово.

— Ого! — зважив на долоні гаманець Шмуль. — Якщо тут лише щире золото, то десь зо три тисячі буде! Гм… швидко ви, пане лицарю. За одну ніч такі гроші знайшли. Еее... Компаньйон вам, випадково, не потрібен? Я готовий вкластися у таке підприємство всім майном.

— Дякую за пропозицію, — відповідаю якомога серйозніше, щоб не образити купця відмовою. — Військова справа не надійна. Іноді густо, але куди частіше — пусто. Сьогодні мішок золота в нагороду, а завтра голова в оплату. Але якщо підвернеться щось варте уваги, клянуся, нікого більше навіть шукати не стану. Відразу звернуся до тебе.

Не знаю, чи залишився купець задоволений такою відповіддю, але принаймні наполягати на іншому не став. Перейшов до покупки.

— Що ж… З огляду на те, що внесено приблизно три чверті оплати, я можу привітати вас, пане Миколо. З цієї хвилини будинок маркіза переходить у вашу власність. Володійте, живіть довго та щасливо. Про відповідні папери не турбуйтеся, я сьогодні схожу в Ратушу і все оформлю належним чином. А потім, відправлю з кур'єром маркізу гроші та купчу на підпис. Думаю, тижнів за два — все буде готове.

— Дякую. Купча нехай у тебе полежить. Мені буде так спокійніше. Ти ж не відмовишся і надалі бути моїм повіреним у справах?

— Дякую за довіру, пане лицарю.

— Це ще хто кому повинен дякувати… — потискаю плечима. — То що, я можу просто вже залишитися тут?

— Звісно, — кивнув купець. — Це ваш дім. Ви господар і вільні робити все, що забажаєте. — Одну хвилину… — Шмуль обернувся в бік будинку і голосно крикнув: — Трістане! Йди сюди!

На його поклик із дверей будинку здався невисокий, повненький чоловік років сорока з гаком, одягнений у ліврею приємного блакитного кольору. Гладко виголене і рясно припудрене обличчя чоловіка найбільше нагадувало античну маску.

— Трістан, — взяв на себе представницьку частину розмови Купець. — Цей пан лицар — новий власник будинку та ваш господар.

— Ваша милість, — вклонився мажордом. — До ваших послуг.

У відповідь я прихильно кивнув і поцікавився:

— Чи є в домі ще прислуга?

— Звісно, ваша милість. Куховарка, покоївка, садівник та конюх.

— У нас є коні? — зрадів я. Можливість посадити в сідла загін суттєво збільшував його мобільність. Можна було подумати про докладніше вивчення околиць міста.

— На жаль... — розвів руками мажордом. — Усіх коней пан маркіз забрав зі собою, коли перебрався до столиці. Але, ви не думайте, що Прохор байдикує. Він і муляр, і тесляр, і пічник. Якщо треба щось десь підправити — огорожу, дах, димохід... піч перекласти... На всі руки майстер.

— Та я не хвилююсь. Тобі видніше. Як щось не так буде — з тебе спитаю.

Мажордом ще раз вклонився. Мовляв, усе так. Не панська справа слугами займатися.

— Чи будуть якісь розпорядження?

— Проведи мене до спальні. Приготуй ванну та ситний сніданок. У спальню зараз. Ванну та трапезу ближче до полудня. Нічка видалася неспокійною. Хочу відпочити…

М-так. Схоже, не спати ночами і дрихнути від світанку і до полудня вже починає входити у звичку.

— Як накажете, ваша милість. Прошу за мною.

— А я, з вашого дозволу, — нагадав про себе купець, — у магістрат?

— Добре. Після обіду загляну до тебе. І ще... Відправ кого-небудь за моїми слугами. Нехай перебираються у нове житло. Досить по чужих кутах никатися.

Шмуль мовчки кивнув і пішов до воріт, а я повернувся до мажордому, що шанобливо чекав.

— Веди. А то я прямо тут вляжусь.

— Ви вдома, ваша милість… — без тіні насмішки відповів Трістан. — Вільні спати, де завгодно.

«Угу, — озвався Ніколаїс. — Як у тому анекдоті. Жінка вигнала чоловіка з хати і той пішов спати у хлів. А зранку зазирнув до нього сусід і дивується: «А ти чого у хліву спиш?» На що той йому гонорово відказує: «Я тут господар! Де хочу, там і сплю!»