Розділ 21

Хто побував хоча б в одному старому підземеллі — бачив і всі інші. Незалежно від довжини, відстані між стінами і висоти склепіння, всіх їх поєднує гулке відлуння, неживе, замшіле повітря, яке неможливо вдихнути на повні груди, відчуття чужого, недоброго погляду в спину і багатотонний тягар ґрунту над головою. А ще — розуміння, що все це може будь-якої миті впасти і поховати живцем. І від тебе самого — сили, спритності, розуму, багатства тут нічого не залежить, оскільки все тримається лише на майстерності та сумлінності невідомих будівельників. Яких і самих уже давно немає в живих.

Тішило одне — все це простояло не одну сотню років. Тож могло стояти і ще стільки ж. А я тут ненадовго. Тихенько зайшов і так само тихесенько заберуся геть. От тільки вихід знайду. Ну і бажано — нікого зайвого тут не зустріти.

Друга приємність – світло. У будь-якому іншому підземеллі було б темно, як у афроамериканця в… еее… важкодоступному місці. А тут на стінах, під склепінням, ростуть цілі розсипи тих дивних грибів, уже бачених мною під млином, і освітлюють підземелля до рівня ясної, місячної ночі. Нитку в голку не просунеш, а газету прочитати можна. Заголовки точно.

Випустивши мене, двері відразу зачинилися, відрізаючи навіть думки про можливість повернутися. Жодних запасних варіантів, тільки вперед. У сенсі — ліворуч чи праворуч. Оскільки попереду така сама стіна з тесаних кам'яних брил, тільки без прямокутника дверей. І жодних покажчиків, на кшталт «Наліво підеш…». Тобто повна свобода вибору.

Гаразд, стояти і чухати потилицю немає сенсу. Згадую приблизне місце розташування церкви у місті та обираю напрям, що веде до центру Немирова. Якщо будинки ставили на стародавніх фундаментах, там більше шансів знайти вихід назовні, ніж за межею міста.

У тиші підземелля відлуння радісно підхоплює звук моїх кроків, геть-чисто вбиваючи надію залишитися непоміченим. Що ж, тоді і немає сенсу скрадатися, а натомість спробувати скоротити час перебування в катакомбах до мінімуму. Тобто звалити звідси, нехай і шумно, зате якомога швидше.

Напружено вдивляючись уперед і не забуваючи озиратися, прискорюю крок, насилу стримуючись, щоб не перейти на біг.

Завдання просте: знайти у стіні двері з ручкою.

Дверей поки не було, проте почали траплятися відгалуження. То ліворуч, то праворуч від основного тунелю відходили проходи, ніби запрошуючи звернути. На відміну від головного, ці провулки не були освітлені грибами, але десь у глибині їх мерехтіло різнобарвне сяйво. В одному з них я навіть роздивився щось, схоже на лицарський обладунок... Чи то підвішений до стелі, чи одягнений на манекен. В усякому разі — на долівці він не лежав.

Якби я був тут не один — обов'язково зазирнув би. Напевно там знайшлося б щось цікаве та корисне. Але безкоштовних тістечок не буває, а потрапити в пастку чергового привида чи якої іншої древньої потвори, мені зовсім не хотілося. Уява одразу послужливо намалювала гігантського павука, який чекає у засідці надміру цікаву «муху».

«Мудре рішення, — одобрив Ніколаїс. — Нічого. Не переймайся. Ми обов’язково ще сюди повернемося. Сформуємо свій загін... Запасемося ліками. Отоді й подивимось, чиї тут бублики. А зараз краще пограти у Невловимого Джо».

— Кого? — мимоволі перепитав я.

«Тссс… Не буди лихо, поки тихо!»

Чорт! Зурочив!

Відлуння мого голосу ще навіть не затихло, як попереду почулися неприємні звуки. Мов від десятка невеликих копитець. Ось тільки навряд чи це йшла на водопій отара. Попереду були тільки рівні стіни, тому я ступив у найближчий провулок і причаївся.

Вчасно. Секунд п'ять минуло, не більше, як з-за повороту показалося щось, найбільше схоже на нічний жах індивідуума, що має схильність до зловживання міцних напоїв сумнівного виробництва.

Палаючі червоні очі. Витягнута, щуряча морда, усіяна гострими зубами. Потужні клешні, явно здатні перекусити ногу людини без особливих зусиль. А над усім цим, ніби готова до кидка кобра, довгий, лисий хвіст, увінчаний шпичастим навершям. Така собі суміш батога і моргенштерна.

Трясця. Що нічого подібного у світі не існує, можу заприсягтися. Значить — переді мною створіння, породжене магією Древніх.

Чудовисько зупинилося і повело мордою, принюхуючись.

«Тікай, брате… — прошелестів у голові голос Ніколаїса. — Зуб даю, нам тут нічого не світить. Лиш полягти смертю хоробрих… дурнів. Які не вміють співставляти свої можливості і реальність»

Обережно, щоб не привернути увагу монстра, я почав задкувати, обмацуючи за собою стіну. Один крок, другий…

Цокіт копитець все ближче, голосніше. Спочатку перед провулком лягла тінь, а слідом за нею з'явилися клешні. Хороші клешні, як совкові лопати. Ще мить, ще один крок назад — і я побачив морду тварюки. Реально щурячу. Мабуть, ті, хто її створював, був певен, що немає у світі тварюки мерзеннішої і лютішої. Або злякався у дитинстві гризунів, ось і втілив свої страхи. Але, варто визнати, зліпив він цю потвору дуже навіть непогано. Аура лютої злості так і пре.

Ну, і як із таким гадом боротися? Тільки розстрілюючи здалеку. Тож дотримуватимемося колишньої стратегії — не висуватимемося.

Я відступив ще на крок, і тут тварюка спершу заворушила вусами, потім зашморгала носом, принюхуючись, а потім повернула голову в мій бік. Якусь мить ми мірялися поглядами, від чого я буквально відчув, як слабшаю в колінах, а потім потвора видала торжествуючий писк і почала протискати в провулок.