Розділ 20

Не знаю скільки пройшло часу, але отямився я лежачим на столі. Навпроти, десь у районі ніг, висів молочно-білий шматок диму чи пари, з ніби недбало намальованими на ньому вугіллям рисами обличчя. Обличчя це недобро посміхалося і щось тихо бурмотіло, роблячи над моїм тілом паси такими ж примарними руками.

Можливо, я мав би злякатися, але виглядало це не стільки страшно, як смішно. Вірніше — дивно. Загальна нерухомість бентежила значно більше. Я ще раз спробував поворухнути рукою, потім — ногою. Але марно. Тіло не слухалося.

Тим часом привид перемістився ближче до моєї голови. Якийсь час коливався безформною хмарою, потім експресивно вигукнув довгу фразу незрозумілою мовою і закрутився веретеном. Хвилини три цей міні смерч вився наді мною дзиґою, з кожним разом збільшуючи швидкість обертання, а потім різко рвонувся вниз, вицілюючи вістрям воронки моє чоло. Та так швидко, що я навіть кліпнути не встиг.

  Відчуття, ніби бурулькою по чолі засвітили. Аж іскри з очей бризнули. На мить голову пронизав біль, як при нападі мігрені, і я побачив себе ніби збоку. Так, наче роздвоївся і одна частина більше не лежала на столі, а стояла поруч.  І ось це було справді страшно. А потім… це веретено, як арбалетний болт від добротного міланського обладунку, відскочило вгору і з усього маху вліпилося в стелю, — а наступної миті моторошне, нелюдське виття заповнило кімнату.

— Ні! Це неможливо! Ні! Цього не може бути! Я не міг помилитися! Ніііііііііііііі!!!

Від крику примари аж у вухах заклало. Але, оскільки відчуття роздвоєності зникло, я не надто цим перейнявся.

— Ніііііі... — простогнав привид ще раз, повним розпуки, але уже загасаючим голосом, а потім притиснута до стелі хмарка потемніла, ущільнилася і обсипалася сірим попелом. І ще щось брязнуло об підлогу. Машинально сіпнувшись, подивитися, я зрозумів, що мене більше нічого не тримає. Незримі пути, які приковували мене до стільниці, зникли разом із привидом.

«Вітаю… — прошелестів у голові голос Ніколаїса. — Схоже, проскочили. Дурним і п’яницям щастить. І давай не будемо уточнювати, хто з нас хто. Відверто кажучи, чекав гіршого. Короста… Як дітлахи в сильця потрапили»

— Угу… — машинально відбуркнув я, все ще перебуваючи у якомусь напівсонному стані. Потім сів і звісив ноги. На підлозі, у кількох кроках від стола, щось невеличке масно відблискувало в полум’ї смолоскипів. Зліз, підійшов, нахилився… Доволі вичурний і симпатичний, золотий перстень із затертим гравіюванням.

Покрутив, обдивився з усіх боків, та й приміряв. Перстень сів на безіменний палець лівої руки як рідний. Прислухався… Від перстня по тілу немов легке тепло прокотилося, змиваючи втому і насичуючи м’язи бадьорістю. Відчуття, як у ту мить, коли прокидаєшся зранку після довгого сну. Повний сил і бажання негайно кудись бігти.

Хороший перстень. Заради такого варто було пережити кілька неприємних хвилин. Особливо, якщо все закінчується добре. Я подивився на гірку попелу в кутку кімнати. Невелику, як із переповненої попільнички. І важкий замшевий мішечок поруч.

— Цікаво дівки танцюють… І що це було?

«Не певен. Але судячи з усього, привид хотів вселитися у твоє тіло… В усякому випадку, я саме так зрозумів призначення ритуалу, який він проводив. Але щось пішло не так… Що саме? Думаю, швидше за все — наявність у твоїй голові ще однієї свідомості. Чорний Седрик якимось заклинанням зміг на якийсь час викинути з тіла твою особистість, а коли зібрався зайняти «вільне» місце, виявилося, що воно зайняте мною. І? І все… Заклинання не спрацювало. Свідомість Седрика Чорного просто викинуло геть і спопелило енергетичною віддачею… Якось так… Якщо не заглиблюватися у вищі матерії. Не маг, краще пояснити не зможу. Та й не суть… Яка різниця «чому та чого»? Живий? Цілий? От і гаразд. Он, ще й перстень чарівний у спадок отримав. Тай он у тому мішечку, мабуть, теж не мідяки. Так що вище голову і бадьоріше, бадьоріше…»

Я підійшов до праху примари. Нахилився і підняв згаданий мішечок, одразу ж відчувши в руці приємний тягар.

— Ого… Лічити не буду, але готовий битися об заклад, що тут не менше тисячі.

«Ось! А ти побоювався, що ми не назбираємо грошей на хатинку. Та ми такими темпами, через місяць палац у столиці прикупимо»

— Твоїми б устами…

«Щоб я здох… Гм… Звучить не надто. Гаразд, не мороч нам голову. Краще меч забирай. Нічого йому тут без господаря валятися»

Меч немов зрадів, коли я взяв його в руку, бо по лезу прокотився вогняний сполох. Хоча, це цілком могла бути гра освітлення. Клинок легко увійшов у зроблені під нього піхви і зайняв своє місце на правому боці. Попередню зброю я, трохи подумавши, поклав на те місце, де лежав Місячний пазур. Може, знадобиться ще комусь? Та й отцеві Свириду не доведеться пояснювати, чому я з двома мечами повертаюся.

Ну гаразд. Час забиратися. Не те місце, де хочеться затриматися довше. Я оглянув ще раз кімнату, щоб переконатися, що тут більше немає нічого цікавого і підійшов до дверей, через які зайшов.

Прикольно. Де ручка? У сенсі назовні як вибиратися?

Масивні двері так щільно зливались зі стіною, що й без вказівної таблички було зрозуміло: «Виходу немає»

«Очі протри. Ліворуч глянь. Забув чи що? Чи то наслідок… гм… контузії?»

Справді. Як я одразу не помітив? Ще одні двері всього в кількох кроках, і навіть звідси добре видно важку латунну ручку на стулці.