Розділ 19

І знову Ніколаїс вгадав. Вже на другому стелажі кинулася в очі знайома, зелена палітурка. Я простяг руку, витяг книгу і навіть не здивувався, прочитавши: «Шлях істинних бажань. Том «4».

«О, а ти казав, — озвався Ніколаїс. — Вже не дарма сюди залізли. Дивись далі. Може, ще придатне у хазяйстві знайдеш»

Знайшов… Не відразу, але пройшовши ще кілька стелажів, звернув увагу на один із сувоїв, що був ніби підсвічений зсередини.

— Манускрипт сили…— прочитав напис на широкій стрічці, що перехоплювала паперовий пакунок.

«В торбу. Такі штуки без консультації мага краще не чіпати»

— Добре. — Манускрипт зник у торбинці. — Що далі? Повертаємось до отця Свирида?

«Зачекай. Ми ж так досі нічого і не второпали. Що ти йому скажеш? Усе гаразд? Що ж тоді його бентежить? Ні, так не годиться. А ну, вернися до попереднього стелажу»

Я зробив кілька кроків назад і здивовано зупинився. Тут усі полиці були щільно заставлені однаковими книгами в тьмяно-коричневих палітурках. Відрізнялися книги лише цифрами на корінцях. Від «1» до «100»

«Піднеси ближче свічку. Ось так. Так… Замри… Ні, не здалося. Бачиш?»

Спершу я не зрозумів, що має на увазі Ніколаїс, але недовго. Полум'я свічки майже непомітно, але все ж таки нахилялося до полиці.

— Протяг?

«Він, рідний… А звідки у закритому приміщенні протяг? Як вважаєш?»

— Потайні двері?

«Не так одразу. Цілком можлива і звичайна віддушина для провітрювання. Але хід твоїх думок мені подобається»

Думки, можливо, були і правильні, але далі підозр справа не зрушила. Скільки я не водив свічкою вздовж полиць, сильніше полум'я не коливалося. Як не намагався ці полиці зрушити з місця — нічого не вийшло, стояли намертво, як вмуровані.

— Може, книжки витягти й так подивитися?

«Витягувати не варто, а от посувати кожну по черзі, спробуй. Якщо тут таємний прохід, то цілком можливо — одна з них не справжня, а замаскований важіль.

— Не було в бабусі клопотів — купила порося… — пробурчав я, присідаючи навпочіпки. — Гаразд. Почнемо забаву… Перша… друга… третя…

Книги вільно виймалися та поверталися на місце. Рівно до тридцять сьомої. Ця зрушилася трохи і завмерла, як прибита.

«Вгадали… — пожвавішав Ніколаїс. — Тільки важіль, мабуть, не один. Продовжуй»

Приблизно за п'ятнадцять хвилин на стелажі стояли наполовину висунутими томи під номерами «37», «59» та «92», але сам стелаж навіть не рипнув.

«З дитинства ненавиджу головоломки… — пробурчав Ніколаїс. — Добре хоч комбінація лише з трьох. Було б п'ять — нам тут добу сидіти довелося б, поки усі варіанти не перепробували…»

— Ти хоч щось розумієш… — зітхнув я. — Кажи, що робити, бо особисто я нічого не второпаю.

«Мабуть, механізм спрацьовує на певний порядок висування книг. Зараз ми перевірили пряму черговість. Тепер поверни їх на місце та спробуй висувати у зворотному порядку. Якщо не вгадаємо. Почнемо з «59», потім «37», «92». Не вийде, тоді – «59» — «92» — «37». Ну і так далі. Комбінацій не надто багато.

На щастя, все виявилося простіше. Потайний замок спрацював, як тільки книжки стали на місце. Почулося гучне клацання. Стелаж плавно подався вперед і від'їхав ліворуч, відчиняючи заховані двері. Мабуть, ті, хто влаштовував таємний прохід, хотіли лише злегка убезпечити його від сторонніх очей, а не робити занадто недоступним.

— Йдемо далі? — я простяг руку і поклав долоню на ручку дверей.

«Йдемо, — погодився Ніколаїс. — З півдороги не звертають. Тобі самому хіба не цікаво, що святі отці там заховали? Не барило ж горілки вони тут від отця-настоятеля заникали»

Двері подалися легко, не видавши навіть скрипу. І штовхнувши їх, я побачив кімнату вдвічі більшу за бібліотеку. Але без стелажів і книг, — натомість центр приміщення займав великий стіл. Важкий, із темного, мореного дуба. Ще ліворуч було видно схожі двері, але головне не це — на всіх чотирьох стінах у масивних держаках горіли смолоскипи. Магічні. Бо надто вже яскраві та абсолютно бездимні. І в їхньому світлі я побачив на столі меч. На вигляд нічого особливого — звичайний одноручний клинок, просте руків’я, без будь-яких прикрас — якби не вилискуюче синню лезо. Немов невеличкий вогник над згасаючим вугіллям танцював.

«Ти думаєш про те саме?» — тихо поцікавився Ніколаїс.

— «Місячний пазур»

«Готовий поставити дукат проти гроша. Тільки якось дивно... Якби ми його випадково знайшли — питань немає. Пощастило. Але ж його тільки-но викрали. Навіщо? Щоб замість одного склепу, де меч пролежав не одну сотню років, перемістити в інший? А сенс? І головне, де новий господар? Загалом, тримайся на бачності. Щось тут не те. Спинним мозком чую»

Міг і не нагадувати. Я сам ніяк не міг змусити себе переступити поріг. І якби не меч, швидше за все, повернувся б назад. Але «Місячний пазур» був вартий того, щоби ризикнути.

Озирнувся, ніби хотів переконатися, що хоча б за спиною немає небезпеки, і ступив уперед.

Трясця! Як тільки я опинився в другій кімнаті, пролунав уже знайомий скрегіт, стелаж зрушився і зайняв попереднє місце. А слідом за ним зачинилися і двері, наглухо відсікаючи мене від зовнішнього світу. І що найбільш капосне, зсередини на стулці навіть ручки не було. Вона буквально злилася зі стіною. Тепер звідси я міг вийти тільки в інші двері, що виднілися в стіні ліворуч. Зможу, якщо випустять. Зате, тепер, щодо нападу з тилу, міг точно не хвилюватись.