Розділ 18

Отець Свирид стояв на тому самому місці, де й учора, ніби взагалі нікуди не відходив. Намолене воно, чи що? До речі, не здивуюся. Якщо священик проводить там увесь вільний час, і не рахує ворон, то скільки сотень молитов там проказано?

І добре, що я послухався Ніколаїса, не став розбиратися зі знайденим у підвалах млина сувоєм і обгорілою книгою. Хто знає, скільки часу це зайняло б, а змушувати святого отця чекати — неправильно. Та й самому цікаво, що за завдання він мені дасть. Особливо після примари.

— Хвала Творцю, святий отче.

— На віки віків, сину мій.

Отець Свирид, схоже, справді молився, бо хоч і стояв з розплющеними очима, мого приходу не помітив. Хоч я й зупинився просто перед ним. Довелося самому привернути увагу.

— Радий, що ти не передумав.

— А були сумніви?

— Не в твоїй хоробрості, — похитав головою священик. — Але не кожен наважиться мати справу з потойбічними силами.

Я лише плечима знизав. Мовляв, нам що ті сили, що ці. Якщо меч не відскакує, то різниці жодної.

— Кажіть, отче: у чому потребу маєте? А там уже разом подумаємо, чи в моїх силах лихо відвести?

— Після того, як ти з примарою Седрика Білого впорався, гадаю — і цій напасті даси раду, — затеребив кінець вервиці на рясі священик.

Я промовчав, чекаючи на продовження.

— У підземеллі храму, яке було відведено під сховище заборонених книг і рукописів, щось лихе коїться… Я не можу туди увійти так само, як недавно на цвинтар.

«Круто! — захоплено вигукнув Ніколаїс. — У храмі також є підземелля? Вони що, все місто на якомусь стародавньому метро збудували? Чи Немирів, як Одеса на катакомбах стоїть?»

Здивувався не лише він, але і я. Тому, хоч і іншими, більш зрозумілими словами, запитав у священика те ж саме.

— Це справді так, — буденно відповів отець Свирид. — Немирів звели на місці, якщо не столиці, то дуже великого міста Давніх. І якщо надземні споруди не встояли перед часом, то підземелля збереглися дуже непогано. Під нами така розгалужена мережа підземель і тунелів, що практично з будь-якої оселі можна потрапити в іншу, не вибираючись назовні. Ось тільки карти тих катакомб немає ні в кого, і заблукати там простіше простого. А то й зовсім згинути, потрапивши під обвал.

— Ви здивували мене, святий отче. Якщо чесно, я вважав розповіді про Давніх легендами і нічим більше.

— Це не так, сину мій, — похитав головою піп. — Давні жили кілька тисячоліть тому до нас і були знищені Творцем за тяжкі гріхи. Як перед ними атланти та циклопи. Тож, пам'ятаючи про їхню долю, церква докладає всіх сил, щоб людство знову не спіткала та сама доля.

— Гаразд, нехай так... — цікавість цікавістю, але ймовірність вислуховувати якусь теологічну лекцію мене зовсім не гріла. — Але повернемося до вашої проблеми. Що мені треба зробити?

— Приблизно те саме, що й учора. Спуститись у підвал і подивитися, що там відбувається. Бо я цього зробити не можу. А що саме слід зробити, аби це неподобство припинилося — або сам збагнеш, або обміркуємо, коли повернешся, — відповів священик.

— Стривайте! Ви хочете сказати, що просто під храмом Творця оселилося щось, здатне протистояти силі слуги бога?!

— Приблизно… — розвів руками отець Свирид. — Бо що там насправді відбувається, можна лише гадати.

— Але як таке можливо? Адже храм стоїть на освяченій землі.

— Земля — так, а от підземелля, отці засновники, схоже, не достатньо освятили. Або те, що зараз господарює у сховищі, прийшло туди пізніше з іншої частини підземель. У будь-якому випадку, поки не дізнаємося достеменно, усі міркування не мають сенсу. То як? Берешся?

— Гм… А чому ви не пошлете гінця в Колегію? Певен, що отці-інквізитори впоралися б краще і швидше.

— Твоя правда, — кивнув отець Свирид, відводячи погляд. — Але пошуки винного браття інквізитори розпочали б з мене. А я ще не готовий піднятися на аутодафе. А головне, — вони без сумніву спалять усю бібліотеку. А там є фоліанти і рукописи, яким не одна сотня літ.

«Священник розумно міркує. Інквізитори не церемоняться з підозрюваними, — підтримав його Ніколаїс. — А щоб не помилитися, підозрюють всіх причетних гамузом. А ти не огинайся…. Зуб даю, там ми знайдемо якщо не сам «Місячний пазур», то підказку: де його шукати далі. Обожнюю такі місця. Колись, розповім тобі, як я шаблю для Лії знайшов»

— Добре, святий отче, — кивнув я, зробивши у пам’яті зарубку, запитати потім у Ніколаїса хто така Лія. — Нічого не обіцяю, але спробувати можна.

— От і славно, — осяяв мене священик хресним знаменням. — Тоді не будемо гаяти часу. Не впевнений, що допоможе, але в нічний час сили темряви сильніші, ніж удень. Пішли… Ах, так. Ось, тримай… — отець Свирид простягнув мені невеликий фіал червоного кольору. — Це хороше зілля. І кров спиняє, і сили повертає. Більше, на жаль, допомогти нічим не можу.

У церкві панувала приємна напівтемрява, пахло воскуріннями, іншими пахощами, воском і димом від безлічі палаючих свічок і світильників. З усіх боків на мене дивилися лики Творця, святих та інших духовних сутностей. Не обійшлося і без ворога людського. На одній з великих ікон його повергав сам Творець, а на десятку ікон меншого розміру — Ворог людський у різних личинах, від рогатого демона до великого змія, корчився під ударами інших воїнів божого війська. Загалом, не шанували тут зрадника, яким за визначенням був архангел, що повстав проти Творця.