Розділ 17

Зурочив таки чортів мірошник. Якщо розбійникам і дівчатам обновки прийшлися в сам раз, то на мені лицарський обладунок сидів, як стара свитка на городньому опудалі. Хоч поверх шуби одягай. Навіть батькові лати були не настільки завеликими.

«Не бери в голову, — обізвався Ніколаїс. — Які твої роки? Встигнеш ще і на плечах м’ясо наростити, і животик викохати... Але, на той час, думаю, у тебе куди кращий обладунок буде. Так що не журися, а спокійно продавай залізо. Нам гроші зараз куди важливіші. А за повний лицарський обладунок повинні непогано заплатити. Запитай у Авраама»

Продавати обладунок мені зовсім хотілося, дуже вже благородно він виглядав. Такий не кожен барон може собі дозволити. Одразу повагу викликає, вказуючи, що не безземельний лицар їде, а справжній шляхтич. Нехай і без герба, але все ж не з останніх.

Але Ніколаїс добре радить — я лише на початку шляху. Будуть у мене ще перемоги та нагороди. Може, й обладунки кращі знайдуться. А зараз треба з власною оселею вирішувати. Не личить лицарю чужими дворами блукати. Не лицар, а безхатченко якийсь.

— Скажи, Аврааме. Скільки за цей обладунок можна отримати?

Купець неквапливо обійшов стіл, на якому були розкладені лати, погладив нагрудник, поворушив пишний султан на шоломі.

— Якщо дасте мені тижнів зо два-три, відправлю до столиці і тисячі півтори, думаю, зможу виторгувати. А якщо вже зараз… — Авраам пожував губами. — Як для вас… П'ять сотень грошима та ще на п'ять можу вексель виписати. Не подумайте, що хочу на вас нажитися… — розвів руками, — просто не маю більше. І у Немирові ніхто таких грошей не заплатить. У нашому місті навіть лицарів немає. Хіба для перепродажу.

— Зрозумів. Вірю… А якщо я віддам його як аванс за будинок? А ти продаси, коли зможеш найкращу ціну взяти.

— Гм... — в очах Авраама промайнула зацікавленість. — Цікава пропозиція. А ви розумні, юначе. Дозвольте виказати повагу. У вашому роді купців не було?

Купців у мене в родині не було, зате був Ніколаїс, поради якого досі були завжди неймовірно розумні. Може, і не брехав, кажучи, що був королем у своєму світі?

— Отже, по руках? Ви знімаєте садибу маркіза з торгів, зараховуєте обладунок у її вартість, а я зобов'язуюсь протягом місяця-двох знайти решту суми. А поки що... — простягаю купцю гаманець із двома сотнями дукатів, практично все, що я мав. — Ось, ще трохи. На підтвердження, так би мовити, серйозності намірів.

  — Не забудьте про нагороду за голову Бороди, — нагадав купець, беручи гаманець. — Цю суму будь-якої миті буде додано з відповідними відсотками.

— Я пам'ятаю… І ще… — я вирішив не тягнути. Все одно без ключа скриньку не відкрити, ламати її не хотілося, а хороші стосунки з купцем поки що непогано окупаються. — Тримайте… Знайшов у кущах. Давно хотів повернути, та якось забувалося… не до того було.

— Але вай едер туг! — вигукнув купець, тремтячими від надміру почуттів руками беручи скриньку. — Маріанно! Дивись, яку радість ця гідна людина нам принесла! Пане лицарю! Вашому шляхетству немає меж! Ви… ви повернули радість у наш дім! Це всі мої заощадження за останні п'ять років!

«Прогадали… — пробурчав Ніколаїс. — М-да… Знав би прикуп, жив би у Сочі. Я думав, там дукатів сто, а якщо прибуток за п'ять років… то навіть боюся уявити, яка сума, Колю, щойно просвистіла повз твою кишеню. Хоча… Раз доля так вирішила, то, може, не дарма. У цьому житті все має свою ціну. Благородство теж… Хоча, зазвичай, саме благородний і оплачує банкет. І добре, якщо боги беруть грошима»

— Ого… — хмикнув я. — Що ж ви з такими цінностями не побоялися в дорогу пускатись? Ще й без охорони.

— Так таємна поїздка була... — розвів руками купець. Насамперед передавши скриньку доньці. — Хто ж знав, що розбійники нападуть? До того ж скринька маленька. Думав, як би що — відкуплюся, а її на возі серед решти мотлоху не знайдуть. Воно б так і сталося, не зажадай Борода… щоб його чорти на сковороді смажили… іншого викупу.

При цих словах батька Маріана стиснула губи і зблідла.

— Тут не золото...— купець глянув на скриньку. — Тут самоцвітне каміння. Маріанно... покажи пану лицарю. Хто-хто, а вже він має право глянути на твій посаг... — зробив багатозначну паузу, дивлячись, як щокам дочки повертається рожевий колір, а потім пояснив: — Адже якби не його хоробрість і військова доблесть, то наше добро лісовим звірам дісталося б. Покажи, покажи…

Дівчина зняла з шиї тонку поворозку з невеликим філігранним ключиком.

«Ні, не помилилися… — пожвавішав Ніколаїс. — Звідти ми б ключ все одно не викрали. Та й не все втрачено. Чим чорт не жартує? Глядиш, ще й справді все тобі дістанеться. І скринька, і ключик, і сховок...»

Маріана тим часом вставила ключ у потайну щілину, провернула його, і скринька, з тихим, приємним передзвоном відкрилася.

Ого!

Усередині було лише три камені. Зате яких! Прозорий діамант, темно-червоний рубін та зелений смарагд. Кожен розміром з лісовий горіх. Навіть уявити не беруся, скільки вони можуть коштувати. Трясця… А я ще будинок маркіза занадто дорогим рахував. Та за ці самоцвіти можна не лише хату купити, але ще й жити безбідно років із п'ять. Хороший посаг Авраам дочці зібрав. Як тільки женихи дізнаються, відбою не буде.

«От-от… Удача сама в руки проситься, — захихотів Ніколаїс. — Думай голова, картуз куплю»