Розділ 16

«Ну, добрий вечір, дівчата... — зі смішком протягнув Ніколаїс. — Пацюковий король. Щось подібне я й очікував побачити. Нічого, не тушуйся, Миколо, заб'ємо, як мамонта... Знайшли чим налякати. Звичайний щур. Тільки двоголовий та дебелий надміру…»

Я стояв у проході в останню кімнату підземелля і дивився на чудовисько, що займало добру четверть приміщення. Так, Ніколаїс мав рацію — воно справді нагадувало щура. Точніше, двох щурів, що зрослися хвостами. Дуже великих щурів. Кожен розміром з коня. І якби воно зустрілося віч-на-віч із тим ведмедем, якого я недавно вбив за допомогою зілля Кріни, ще не відомо хто б переміг. І, дивлячись на них, у мене різко зникло бажання прямо зараз перевірити гостроту заточки меча.

А куди поспішати? Повернемося завтра ще з парочкою бочок земляної олії та закінчимо.

«Це не правильне рішення… — озвався Ніколаїс, тільки-но я зробив крок назад. —Придивись уважніше. У потвори життя зовсім трохи залишилося. В однієї голови очей немає, а від правої передньої лапи тільки культя залишилася. У другої, судячи з того, як вона на дупу сіла і навіть не думає вставати, щось із задніми ногами. Тож, залишилося лише добити. А якщо залишиш до на завтра, то хто зна, як воно буде. Щурі неймовірно живучі. Може воно підлікується і доведеться все заново починати»

«Думаєш?»

«Певен… Клич усіх сюди, добийте цю тварюку, і нагорода знайде героя. А то, поки ти готуватимешся, той же мірошник сюди з цікавості залізе, сам доб'є підранків і забере всю здобич і славу»

Згадавши, як напружився господар млина, коли я сказав, що нагородою буде те, що вдасться знайти в підземеллі, я змушений був визнати, що в словах Ніколаїса є сенс. І, як тільки ми заберемося, цікавий мірошник обов’язково у підземелля полізе. Що правда, є сумніви, що йому вистачить сміливості з потворою зв’язуватися. Але, навіщо ризикувати, якщо без цього можна обійтися?

«Тоді радь, як діяти. Я хоч і з мечем у руках виріс, а про подібних чудовиськ навіть від батька не чув»

«Нічого складного. Клич Джона і Жака. Нападати треба одночасно із двох сторін. Бачиш, вони зрослися хвостами? Значить, будуть одне одного на місці тримати. Маріана нехай по очах стріляє. Ну, а Кріну відправ підземелля обшукувати. У таких місцях завжди щось цікаве заникано. Принаймні, пошукати варто. А дівчина звична трави збирати, тож око гостре — нічого не проґавить»

— Добре… Схоже, у себе там ти геть не нудьгував? Раз такий досвід маєш.

«Не нудьгував, це точно», — зітхнув Ніколаїс, але не додав більше нічого.

Як тільки ми з розбійниками зайшли у лігво до пацюкового короля, одна частина його сіпнулася в наш бік, але, як і припустив Ніколаїс, друга — утримала тушу на місці. Знаючи, що робити, Джон з Жаном швидко оббігли монстра по колу і стали бити дубинами по дальній голові. Я ж, хоч і з деяким побоюванням, почав завдавати ударів по тій, що була повернута до мене. Монстр люто пищав, шипів, злісно блимав очима і безсило клацав зубами, марно намагаючись дотягнутися. Іноді то одна частина потвори, то друга, робила відчайдушний ривок, підтягуючи за собою другу половину, але настільки повільно, що ми встигали відступити. А коли звірюга, видихнувшись від зусилля, опускала голову — насідали з подвоєним завзяттям.

Через приблизно півгодини, потвора, стараннями Маріани, була повністю засліплена, і ми змогли підійти ще ближче. Що, відповідно, позначилося на силі та кількості ударів.

«Давай, Колю! Не гальмуй! Зовсім трохи залишилося. Він уже на ладан дихає!» — підбадьорив мене Ніколаїс, коли я на хвилину відступив, щоб перевести подих.

Я глянув на чудовисько. Так, тварюка й справді подихала. Ось-ось останній дух випустить.

Зібрався, ступив уперед, розмахнувся і щосили рубанув щура по шиї.

Мій удар настільки розлютив потвору, що вона якось дивно забурчала, присіла на задні лапи і почала роздмухувати щоки.

«Бережись! — закричав Ніколаїс. — Він зараз плюне! Видно, без магії і тут не обійшлося. Відбігай! І постарайся ухилитися! Думаю, слина отруйна!»

Відбігти я не встигав, та й нікуди — всього за кілька кроків стіна за спиною, але ухилитися, завдяки попередженню, зміг. Пара крапельок всього на ліву руку потрапила. Щодо отрути не знаю, але обпалило так, ніби в кузні на шкіру окалина бризнула. А кам'яна кладка за мною зашипіла, як сметана на сковороді.

«Помилився. Не отрута, кислота… — промовив Ніколаїс. — Але, приємного теж мало. Тьху… Як же ж я не люблю чародіїв»

— Здохла тварюка! — долинув задоволений голос Джона. — Жан! Отамане! Ми її зробили! Уфф… Сам собі не вірю… Оце так чудовисько… З похмілля не придумати. Навіть розповідати комусь не варто — в морду дадуть, щоб не забріхувався.

Дійсно, щурячий король ще совгав лапами і клацав зубами, але це були вже останні судоми.

— Таки так…

Після того, як потвора здохла, вона навіть менше стала, і від цього в приміщення ніби посвітлішало.

— Отамане, — гукнув мене Жан. — Глянь. Тут скриня якась у кутку… Здоровенна. Зараз я її…

Блиснуло, і розбійник, охнувши, важко осів на підлогу.

— Зараза… кусається…

«Це нормально… — озвався Ніколаїс. — Якщо чародії встановили додатковий захист, значить, і вміст цінний. Відкривай. Вдруге не вдарить»