Розділ 15

Блідо-зелене світло, що накладає відбиток мертвечини на обличчя, і затхлі міазми вогкості та плісняви... Загалом, старе, я навіть сказав би, давнє, занедбане і забуте людьми підземелля. Якщо не знати про його мешканців, то нічого примітного.

Я стою майже біля входу, тримаючи напоготові меч, а Джон і Жак, затягують у підземелля бочки із земляною олією.

За планом Ніколаїса всі три бочки треба було занести до того приміщення, де я натрапив на живий килим із щурів. Одну поставити у дверях, інші — закинути чи вкотити якнайдалі. А потім — підпалити все це стрілою з максимальної відстані. Як мінімум не із сусідньої кімнати. Інакше і лучника може зачепити, коли усе те полихне.

Оскільки проходи з кімнати в кімнату знаходилися не на прямій лінії, а зміщувалися, залишаючи загальну щілину не ширше долоні, потрібен був дуже влучний постріл. Не впевнений, що я зумів би. Тим більше, що стріляти доведеться не звичайною стрілою, а маленьким смолоскипом, що суттєво впливало на політ стріли і точність.

Оцінивши умови пострілу, Маріана замислилася і зараз пристрілювалася, раз за разом пускаючи обмотані клоччям стріли в дощатий задок воза. Уклавши кілька стріл точно в обрану ціль, дівчина задоволено кивнула і підійшла до мене.

— Я готова…

— Чудово. Пішли, глянемо, як там наші вантажники справляються.

Джон та Жан справилися. Завбачливо не переступаючи поріг останньої кімнати, вони одну бочку, не довго розмірковуючи, просто поклали на бік і потужним поштовхом відправили всередину. На жаль, результат не вразив. Тяжка ємність застрягла в сплетінні щурячих тіл буквально за кілька кроків від входу, а заходити всередину, щоб пересунути її вглиб, бажання не було ні в кого. Тож другу бочку розбійники вирішили закинути. Ризиковано, але що робити, кращих варіантів все одно немає.

Взяли з двох кінців, хитнули кілька разів і з криком: «Ех!», — хлопці примудрилися таки відправити її чи не на середину приміщення. Міцна, дубова діжка падіння витримала і не розкололася. Пацюки обурено запищали, килим пішов хвилями. В наш бік метнулося одразу з десяток, але я був напоготові. Меч блиснув кілька разів, і на підлогу лягли лиш половинки трупів.

— Молодці, — похвалив розбійників. — Шкода, що першу так само не закинули, ну та чого вже тепер.

— Зачекайте, — зупинила нас Маріана, визираючи з-за одвірка. — Думаю, я зможу поцілити у першу діжку. Тож третю можете теж усередину закинути… якщо треба.

«Ще як треба, — одразу обізвався Ніколаїс. — Чим дужче спалахне всередині, тим краще. Заодно і тому, що, як підказує досвід, у наступній кімнаті ховається, добре вуса підсмалимо. Самим потім легше буде»

«У наступній кімнаті?» — здивувався я.

«Так. Хоч заприсягтися... Саме там буде головний ворог. І найсильніший».

«Певен?»

«Ну… Не на всі сто. Але, ймовірність дуже велика. Доводилося з подібним мати справу»

— Точно поцілиш? Впевнена? — уточнив я про всяк випадок у Маріани.

Дівчина відступила вліво, вправо, присіла... потім, зробила кілька кроків назад, знову присіла і кивнула:

— Так... Може, не з першого пострілу, але поцілю.

— Добре. Давайте, хлопці, відправляйте і останнє частування всередину.

Джон з Жаном поплювали в долоні, напружилися, підхопили третю бочку і шпурнули її в кімнату до щурів. Мабуть, втомилися, бо бочка хоч і перелетіла першу, але впала ближче, ніж друга. Ну, як є.

— Чудово! Усі на вихід!

Тепер у підземеллі залишалися лише ми з Маріанною.

— Давай, — я запалив смолоскип і встав так, щоб дівчині досить було трохи простягнути руку і можна дотягнутися заздалегідь обмотаними клоччям стрілами до вогню.

Лучниця підпалила першу стрілу, наклала на тятиву, прицілилася...

— Вжух… Бум… — стріла вдарилася об дальній одвірок і впала на землю.

Дівчина запалила наступну стрілу, прицілилася…

— Вжух… Бум… — і цей постріл не вдався.

Маріана підібгала губи, змістилася на півкроку вбік. Запалила третю стрілу. На цей раз цілилася трохи довше.

— Вжух...

Стріла прокреслила вогненний слід і залетіла до кімнати зі щурами. Але в бочку не потрапила. Пролунав писк пораненого щура. А за кілька секунд невеликий вогник погас.

Лучниця струснула рукою, кілька разів стиснула пальці в кулак і взяла четверту стрілу.

— Вжух...

— Є! — радісно скрикнула дівчина, побачивши, як стріла впивається в дубові клепки... але одразу винувато замовкла. Зосередившись на прицілюванні, Маріана забула підпалити стрілу, а я не встиг затримати постріл.

— Щоб тобі… — пробурчала лучниця.

— Нічого, нічого, не хвилюйся… — поспішив я заспокоїти її. — Головне, ти тепер точно знаєш, що можеш поцілити. А стріл у нас вистачить із запасом. Хоч до вечора стріляй.

  Дівчина подивилася з подякою. Заплющила очі, зосереджуючись. Потім узяла чергову стрілу.

— Вжух...