Розділ 14

У пополудній час, коли сонце вже помітно хилиться до заходу сонця, а спека починає потроху спадати, жителі південної околиці Немирова могли спостерігати незвичну в цих місцях процесію. Незвичну тим, що пара волів неквапливо тягла у бік млина віз, навантажений не мішками із зерном, а трьома великими бочками, що поширювали навколо різкий і неприємний запах.

Попереду упряжки так само неквапливо крокував здоровенний чоловік, дуже звіруватий на вигляд. Ні дати, ні взяти — лісовий розбійник, та й годі. Другий — схожий на нього, як рідний брат, чинно йшов трохи позаду воза й розважливо розповідав щось двом миловидним дівчатам. Дівчата то посміхалися над його жартами, то гидливо затискали носики, коли вітер доносив запах від воза, і ще більше сповільнювали крок. В обох на руках затишно примостилися два пухнасті, білосніжні коти, що муркотіли і мліли від задоволення.

А попереду всієї цієї процесії із задумливим виглядом йшов молодий воїн у довгій кольчузі та з мечем на поясі. Воїн помахував затиснутою у руці вербовою гілкою, відганяючи всюдисущих мух і, здавалося, був занурений у глибокі роздуми чи розмову з собою, що, загалом, майже те саме.

Це ми… У сенсі я і мій загін. І ми йдемо вбивати щурів у підземеллях млина способом, який запропонував Ніколаїс. Не знаю, правда чи ні, що він у своєму світі був королем, але я точно не хотів би стати його ворогом.

Та все по порядку.

Спершу мій сон порушив приємний дівочий голос:

— Пане лицарю… прокидайтеся. Полудень уже… Корів із пасовища на обідню дійку женуть… Ви просили розбудити.

Не зовсім розуміючи, навіщо мені корови, я сів, смачно позіхнув і протер очі.

Справді. Білий день, сонце на всю смалить навіть крізь кольоровий вітраж вікна, а я чомусь у ліжку. Ах, так… Я ж у гостях в Авраама Шмуля і сам попросив купця надати мені місце для відпочинку після безсонної ночі. А миловидна дівчина у дверях — його дочка Маріана. Яку я, напередодні, врятував від злих розбійників. Разом із батьком.

— Так, так… Встаю. Дякую…

— Кваску холодного не бажаєте?

Дівчина підходить ближче і простягає запітнілий глечик.

— Дякую…

Прохолодний напій негайно спінився в роті і дрібні бульбашки так шибнули в ніс, що я не втримався і голосно чхнув. Трохи продихався і ще раз чхнув. Подіяло… Сонливість як рукою зняло.

— Ух… добрий… — похвалив напій.

— На джмелиних сотах настояний… — похвалилася молода господиня. — Татко каже, краще розсолу від похмілля допомагає.

— Перевіримо при нагоді, — пообіцяв я з усмішкою.

— Неодмінно… — нечутно з'явився за спиною дочки купець. — У будь-який день, як тільки виявите бажання, пане лицар...

Щось він занадто жваво навколо мене витанцьовує. Ні, порятунок життя та майна причина, звичайно, вагома. Але треба ж і міру знати. Раз подякував, другий… стіл накрив… навіщо безперервно спину гнути? Чи Авраам і справді вирішив мене на дочці одружити? Гм… Маріана, чого вже там, дуже гарненька і цілком здатна прикрасити життя чоловіка… плюс, посаг… але не готовий я поки що до створення сімейного кубельця. Хочеться поблукати ще світом… Хоча, якщо згадати досвід власного батька… Він теж рано одружився. Причому, як сам стверджував, не з примусу, а через кохання... І це аж ніяк не завадило йому провести двадцять років у походах і битвах… Потрапляючи додому тільки в тому випадку, якщо важкі рани вимагали тривалого та дбайливого догляду. Власне, завдяки цим поодиноким випадкам, з'явився на світ я з братами та сестрою. Отже, є над чим подумати. Але пізніше. Сьогодні у мене інші плани.

— Що із земляною олією?

— На подвір'ї, на возі, пане лицарю... — доповів купець. — Як ви й замовляли? Три бочки.

— До зброяра посилав?

— Звісно, пане лицар. Можете не турбуватися. Свені сказав, що до обіду зробить.

— Дорого взяв?

Авраам лише рукою махнув.

— Забудьте. Я стільки його заліза продавати вожу, що один раз він може замовлення і безкоштовно прийняти. Не розориться.

Добре. Гроші зайвими не бувають, чому б не заощадити, якщо є така можливість?

— Ммм ... Що там ще було?

— Кіт… Пан лицар наказав кота купити… — замість батька відповіла Маріана.

— Знайшли?

— Так, пане лицар. Двох. За ними Кріна доглядає.

— Тільки не кажи, що вони теж задарма дісталися.

— Ні, пане лицарю, — зітхає дівчина. — Тридцять шилінгів довелося заплатити. Натомість найкращих обрали.

Так… Це я не додумав. Найкращий кіт з погляду молодих дівчат і з погляду чоловіків — це зовсім різні істоти. Не здивуюся, якщо дівчата вибрали найпухнастіших. А нам потрібні бійці. Щоб щурів давити. Ну, та пізно похопився — треба було раніше думати. Головне — купили. Не мій млин, зрештою. Та й мельник не уточнював, якого саме йому кота треба.

— Добре. Дякую. А мої люди?

— У дворі… чекають.

— Чудово. Лук дістали?

— З луком, пане лицарю, проблема… — розвів руками Авраам. — Через проклятого перевертня мешканці міста всю більш-менш придатну зброю давно розкупили. Ось… тільки такий вдалося знайти, — купець неохоче продемонстрував щось, що й луком назвати язик не повертався. Зігнутий дугою вербовий прут, кінці якого стягнуті звичайною дратвою. Я в дитинстві жаб із кращої «зброї» розстрілював.