Розділ 13

Отець Свирид несподівано виявився дуже цікавим, а головне — балакучим співрозмовником. Мабуть, скучив за спілкуванням. Читати проповіді і тим більше, вислуховувати сповіді, зовсім не те що вести неквапливу розмову з вдячним слухачем, яким я був поза всяким сумнівом. Адже хто ще, крім сповідника, міг знати про мешканців Немирового геть усе. Навіть таке, що вони старанно приховували від рідних та найближчих. Звичайно ж, у цих випадках священик не називав імен, подаючи відомості, як курйозні історії з життя міста. Але, крім смішних і безглуздих випадків, його розповідь була наповнена корисною інформацією. Тож після кількох годин спільної вечері я дізнався про Немирів більше, ніж якби прожив тут кілька місяців.

Мені стало відомо у якого зі зброярів добротний та відносно недорогий товар. Кому з бронників можна довірити ремонт спорядження — зробить швидко та якісно. А ось купувати його власні вироби не варто, тому що він економить на залізі, і обладунки його — вишукані та ошатні, більше годяться для параду, ніж для бою… Що у ковбасника Бронека краще якийсь час нічого не купувати, бо його дружина втекла з проїжджим менестрелем, і щасливий чоловік на радощах додає до своїх ковбас занадто багато спецій... Що коня, якщо він у мене є, не варто ставити в міські стайні, а краще домовитися з одним із пастухів. Обійдеться набагато дешевше... і не треба хвилюватися, що муніципальні конюхи, а всі вони поголовно непробудні п'яниці, переплутають і поставлять коня під сідло комусь іншому.

Дізнавшись, що я подумую над придбанням будинку, отець Свирид одразу ж дуже докладно пояснив переваги одних районів міста над іншими, так само, як і їхні недоліки. Потім перейшов до конкретики і описав півдюжини будинків, найкращих із того, що зараз можна купити. При цьому, тактовно не розпитуючи про мої фінансові можливості, він просто перерахував наявні пропозиції, від порожньої ділянки під забудову до елітного двоповерхового особняка в центрі міста, з флігелем, великим садом, господарськими спорудами, повним умеблюванням і навіть прислугою. Ще й описав так смачно, що я б хоч зараз подався туди жити. На жаль, коштувало це задоволення п'ять тисяч дукатів.

Помітивши блиск у моїх очах, священик одразу додав, що як я раптом надумаю, він готовий виступити посередником і навіть домовиться про знижку в кілька сотень, а то й більше. Будинок, а точніше — цілий маєток, продавав маркіз де Штерн, який несподівано успадкував не менш розкішний будинок, але у столиці. Тож сам маркіз більше як місяць тому перебрався у столицю, а на його майно новий господар так і не знайшовся. Ціна все ж таки кусалася. П'ять тисяч, для мешканців Немирова, сума немислима, а чужинці тут рідкість. Власне, я був єдиним, за останні півроку, не рахуючи дружини нинішнього начальника варти, яка з’явилася тут кілька місяців тому, напровесні.

А ще, дізнавшись, що я збираюся вступити до міської варти, отець Свирид клятвено пообіцяв не лише свою рекомендацію, а й організувати стільки голосів, скільки знадобитися. Бо гріхом буде упустити такого героїчного, а водночас — поштивого і смиренного захисника.

«Слухай, — озвався раптом навдивовижу мовчазний Ніколаїс. — А запитай-но в нього, чи не доводилося святому отцеві чути про гм… роздвоєння особистості?»

Я слухняно повторив запитання і стрівся із гострим, запитливим поглядом.

— Просто так запитуєш чи свій інтерес маєш?

— З цікавості… — потис я плечима, старанно зображаючи на обличчі ліниву байдужість. Мовляв, просто запитав. Щоб розмову підтримати. — Чув десь про таке… От і подумав, що розумнішу та досвідченішу особу навряд чи де ще зустріну. Тож кому як не вам про таке знати?

— Церква подібне заперечує… — відказав повільно отець Свирид, все ще не зводячи прискіпливого погляду. — Хоча, кожному відомо, що людей усе життя супроводжує як ангел-охоронець, так і біс-спокусник. Тому, особисто я, не став би дивуватися тому, що хтось здатен часом чути голос котрогось з них. Але ти, як я здогадуюся, про інше запитуєш?

— Так, отче. Мене цікавить, чи не чули ви про випадки, коли в тілі одної людини живе одночасно ще й друга особистість?

Тепер отець Свирид мовчав довше, наче зважував: варто продовжувати розмову чи ні?

— Я тебе почув… Що ж, був такий випадок. Років двадцять тому. Шевальє Віторус, радник покійного короля Лева ІХ. Кажуть, неймовірного розуму був чоловік. За його порадами багато хороших законів було прийнято. Королівство на очах багатіло. На жаль, спробував сам сісти на трон. Тож, закінчив свої дні на аутодафе…

— На аутодафе? — здивувався я. — Хіба шляхтичам не належить рубати голови?

— У тім і річ… — кивнув отець Свирид. — Що коли його взяли на допит, він обмовився про ще одну особу, яка поселилась у нього в голові і що то все її поради він виконував. Тож суд визнав шевальє Віторуса чорнокнижником і послідовником диявола. А їх належиться спалювати. Щоб очистити від скверни душу.

«Чув?»

«Ну, ну… Розслабся. Я не диявол і на аутодафе тебе не заведу. Головне, — сам тримай себе в руках і зайвого не патякай»

— Здається, — продовжив тим часом отець Свирид, — був іще один випадок. Уже зі священнослужителем. Але це мені достеменно не відомо, тож волію промовчати.

— Ну і як зрозуміти: ангел тобі поради шепче чи диявол?

— По-перше, — не забувати про щоденні молитви. Вони ослабляють нечисть і додають сил ангелові. По-друге, — усі вчинки звіряй власним сумлінням. Якщо воно мовчить — дій сміло. А якщо ні — то десять разів подумай, перш ніж щось зробити.