Розділ 12

Отець Свирид сам ішов назустріч, насторожено озираючись на всі боки і час від часу роблячи благословляючі жести. Ну правильно. Як тільки я поклав відпочивати бентежну примару, поле, яке вона випромінювала, зникло, і священик зміг увійти на територію цвинтаря. Що він негайно ж і зробив, спонуканий цікавістю і тривогою за мене.

— Микола! Живий?! — вигукнув отець Свирид, як тільки помітив мене. — Хвала Творцю!

— На віки віків, — завчено відповів я. — Ніби так… Живий, у сенсі… — закінчив про всяк випадок, бачачи, як насторожився священик.

— І що це було?

Я коротко переказав настоятелю храму все, що побачив і почув, промовчавши лише, як і вирішив з Ніколаїсом, про Місячний пазур.

— Отакої... — Протягнув той. — Осквернення… Давненько у нас нічого подібного не траплялося. Треба очисний обряд провести. Та й із начальником міської охорони поговорити. Нехай поставить біля цвинтаря кілька сторожів. Раптом грабіжники ще за чимось повернуться. Його сіятельство не єдиний, в чиїх склепах і могилах можна коштовності знайти… Ось дивний все ж таки народ… Вчиш їх, що в Царство Боже душа вступає не обтяжена нічим, окрім вчинків, скоєних за життя, а вони всі намагаються напхати в труну побільше речей і цінностей. Начебто золотом можна спокутувати гріхи... А для кого сказано в писанні, що скоріше верблюд пролізе у вушко голки, аніж...

— Це про всяк випадок, святий отче, — підтримав я розмову. — Навіть ті, хто щиро вірить у Творця, вважають, що трохи грошей мати при собі не завадить. Не буде потреби в них — нічого страшного. Ну, а раптом знадобляться? То чому ж не прихопити, якщо це далеко не остання копійка у сім'ї?

— І тим самим тільки збільшують тягар власних провин перед Творцем… — зітхнувши, сказав священик. — Адже сумнів один із найтяжчих гріхів. Не можна ввійти в Царство Небесне, якщо не віриш у нього щиро. Ти ж воїн, отже, розумієш, що той, хто сумнівається у перемозі, вже наполовину переможений.

— Це все так, святий отче. Але й ви зрозумійте… Скільки століть вірі, а досі немає жодного підтвердження її істинності. От і…

— Сила віри в тому й полягає, що їй не потрібне жодне підтвердження. Ти або віриш, або ні! Третього не дано! — перебиваючи мене, підвищив голос отець Свирид. — А тим, хто сумнівається, торована дорога у пекло.

Не люблю я, коли на мене починають тиснути, відразу як баран упираюся, навіть якщо не маю слушності. Батько не раз за віжки чи палицю хапався, вдаючись до них, як до останнього аргументу, бачачи, що слова вже відскакують від мене, як горох від стіни. От і зараз, варто було священикові перейти на підвищений тон, як я почав ставати на дибки. Але не встиг…

Ніч оголосило гучне, люте виття… Схоже на вовче, але набагато голосніше. Немов вовк був розміром із сірого ведмедя. Чи хоча б такий, чию шкіру я віддав купцеві.

— Знову! — стривожено закрутив головою отець Свирид. — Навіть повного місяць не дочекався… Значить, ще сильнішим став.

— Хто? — спитав я коротко, мимоволі заражаючись від священика тривогою і кладучи руку на оголів'я меча.

— Достеменно не знаю, але, схоже, перевертень у Немирові об'явився… — посуворішав обличчям отець Свирид. — Спершу за стінами бешкетував, і розшматованих подорожніх на хижого звіра списували. Але останнім часом уже й не ховається. Чотирьох городян загриз. Але раніше він тільки в повний місяць на полювання виходив. А нині… — священик вказав угору, на серповидного молодика, що життєрадісно проглядав з-за рідких хмар. — От і кажу, силу набрав,  звірюга. Ох, важко тепер з ним упоратися буде. Натворить бід тварюка безбожна…

Виття пролунало знову і, як би, ближче.

— Не варто нам тут залишатися, сину мій,— отець Свирид узяв мене за руку. — Бачу, герой ти і страху не знаєш, але з перевертнем самотужки не впораєшся. А від мене допомоги мало. Ходімо ближче до храму. На освячену землю йому дороги немає... Перечекаємо до ранку. Заодно розмову продовжимо. Є в мене ще одна справа до тебе. Якщо з примарою зміг упоратися, може, й у цьому допоможеш? Але про це вже завтра поговоримо.

«Чудово! Чим більше завдань — тим веселіше! Погоджуйся… Ось тільки де нагорода за виконану роботу? Непорядок»

— О… мало не забув… — священик сунув руку в невеликий гаман, що висів біля пояса. — Тримай. Ця дрібниця мені без потреби, а тобі в самий раз буде. За те, що неупокоєній душі спокій знайти допоміг.

У руці настоятеля храму блиснув невеликий срібний перстень.

— Кажуть, він удачу приносить. Ну і я благословив…

Перстень сів, як влитий на лівий мізинець.

— Грошей не пропоную. Не можна платити златом за богоугодні справи.

Ну, це він дарма. Я б від парочки дукатів не відмовився. Бо на голодний шлунок багато подвигів не здійсниш, а їжу безкоштовно у корчмі не подають.

«Не прибіднюйся, — пирхнув Ніколаїс. — У самого в гаманці майже дві сотні золотих бриньчить, а він про безкоштовну миску зупи мріє…»

«Гроші зайві не бувають».

«Угу… Ти ще скажи, що економіка повинна бути економною. Давай, крокуй ширше. А то й справді з перевертнем зустрінешся. А ми ще не готові йому накрутити хвіст. Запитай краще у священника, за що муніципалітет варті платить, якщо у них по місту різна капость ночами нишпорить?»