Розділ 11

До зустрічі зі священником ще було трохи часу, тож я спершу таки завернув до купця. Треба було позбутися шкіри і вовченят. Шкіру Авраам оцінив з першого погляду і довго прицмокував, мацаючи пальцями густе хутро незвичного окрасу. Вовченятам зрадів менше, але погодився, що хоч це і не така швидка справа, поки вони увійдуть в силу, не менше року треба, але парочка таких сторожів на подвір’ї зайвою не буде.

Мене відпустив лише отримавши ще одне запевнення, що до вечері повернуся обов’язково.

Святий отець був на місці. Наче й з місця не сходив.

— Радий знову бачити тебе, сину мій, — благословляє мене ще здалеку. — Не передумав?

— Ні, святий отче, — демонстративно кладу долоню на оголів'я меча. — З чого почнемо?

— Мабуть, із цвинтаря… — ухвалює рішення отець Свирид, бере мене під руку і прямує в обхід храму. — Як справи з мірошником? Чи вдалося розібратися в його напастях?

— Майже… Причину встановлено. Винні знайдені. Покарання неминуче… Тільки підготуватися треба. З наскоку не вийшло.

— Це нічого… — киває священик. — Життя, воно взагалі штука складна. Хоча, якщо замислитися — живи так, щоб не шкодувати про прожиті дні і чини з іншими так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Ну і, само собою, пам'ятай про Творця. Куди простіше?

— Простіше нікуди, — погоджуюсь. — Одне не зрозуміло. Чому майже нікому це не вдається?

— Загадка людської натури… — знизує плечима отець Свирид, і ми зупиняємось неподалік брами міського цвинтаря. — Прийшли. Ну що? Опір відчуваєш?

— Ні… — відповідаю, прислухаючись до власних відчуттів. — Так тільки… Наче вітер холодний дме в обличчя. Неприємний, осінній.

— Це добре, — полегшено зітхає священик. — Не був впевнений, що й тебе пропустить. А я — немов у густий кисіль вступаю. І чим далі просунутися хочу, тим густішим та пружним він стає. Але коли тобі можна, є надія, що ми хоча б дізнаємося, що ж таке там відбувається… Благословляти не буду. Але помисли та молитви мої з тобою... На рожен не лізь. Головне, — побачити і зрозуміти.

— Добре…

Священик дістав ключ і відчинив великий, важкий замок. Ковані ворота тихо заскрипіли, впускаючи мене на цвинтар... До речі, ніколи не розумів, навіщо вони потрібні і чому зачиняються на ніч? Щоб небіжчики не розбіглися? Красти тут наче нічого. Та й не перепона ворота для злодія. Огорожа невисока, дитина перелізе, була б потреба.

Спершу не побачив нічого дивного. Цвинтар, як цвинтар. Хрести, постаменти, склепи… Між ними просипані товченою цеглою та дрібною галькою доріжки… Дерева різного віку. Від зовсім молодих — двох-трьохрічних саджанців до могутніх, розлогих стовбурів, що бачили не одне покоління мешканців Немирова. Де-не-де на гробівцях блякло тепліли лампадки.

Але що далі я заходив, то холодніше ставало навколо. Тепер в обличчя віяв не осінній вітерець, як спомин про те, що літо скінчилося, а пронизливий, холодний вітер, провісник зимових завірюх. Очевидно, хтось або щось було не надто раде моїй присутності. Не настільки, щоби виштовхнути геть, але й дружньої зустрічі не обіцяло.

Ось тільки що чи хто?

Я зупинився і став пильніше вдивлятися в темряву. І таки розгледів. Трохи далі попереду виднівся старий склеп з ангелом на арці. Ангел стояв понуривши голову, зі складеними крилами, а в руках тримав... косу — атрибут смерті. І навколо цього склепу тремтіло примарне сяйво, тьмяне навколо стін і яскравіше в проході.

«Цікаво, — озвався Ніколаїс. — Знову магія. І що? Підійдемо ближче чи доповімо про побачене, а далі нехай святий отець сам розбирається? Бо я, відверто кажучи, не надто усі ті магічні фокуси полюбляю. Ні, часом, вони і корисні. Але, здебільшого — тільки проблем додають»

— Сам же сказав: «Цікаво…»

«Надміру цікавій Варварі ніс відірвали»

— Я одним оком. Просто підійду ближче. Всередину заходити не буду. Треба ж отцю Свириду сказати щось конкретніше, ніж про дивне світіння... Яке мені цілком може здаватися. Очі, наприклад, сльозяться від вітру.

«Герой і дурень для медицини — одні симптоми... Не говори потім, що я не попереджав»

— Добре, добре… Не буду.

Долаючи зростаючий опір того уявного спротиву повітря, я крок за кроком наблизився до склепу, і тут вітер, як за помахом, відразу стих. Навіть у вухах злегка заклало від тиші, що раптово впала. А ще здалося, що ангел на даху несхвально похитав головою і насупив брови. Маячня... Як кам'яна статуя може ворушитися?

Двері в склеп були злегка прочинені, і я обережно, не чіпаючи їх руками, зазирнув усередину.

— Нехай будуть прокляті всі твої спадкоємці до сьомого коліна! — було перше, що я почув, коли припав до щілини. Від несподіванки навіть відсахнувся. Але зібрався з духом і ще раз заглянув.

На щастя, проклинали не мене.

Склеп. Місце спочинку… де тлінні останки знаходять останній земний притулок, а душа померлого — спокій. В ідеалі... Тут же спокоєм і не пахло. Великий, у півтора людських зросту привид, від якого і йшло все це світіння, був більш ніж знервований. Він то заламував руки, то хапався за голову, то постоявши трохи, кидався до саркофагу і чи то намагався зіштовхнути його цілком з постаменту, чи лише зсунути закрите віко. Ні перше, ні друге йому, природно, не вдавалося, бо примарні руки проходили крізь саркофаг, і напівпрозорий чолов’яга занурювався в кам'яну труну по лікті і на тому спинявся.