Розділ 10

Прокинувся добре відпочилим і сповненим сил, ніби провів ніч на м'якому ліжку, а не передрімав годинку на жорсткій землі під боком у мертвого ведмедя. Розплющив очі, сів і солодко потягнувся.

— Все добре? Руки не терпнуть, голова не паморочиться? — дбайливо запитала Кріна, яка сиділа тут же, трохи осторонь.

— Ні? — Прислухався я повторно до свого тіла. — А має?

— Звідки мені знати? — знизала плечима дівчина і чомусь почервоніла. — Казала ж, що вперше це зілля зварила. Можуть бути неочікувані наслідки.

— Ні, з тілом все нормально… Сон тільки дивний наснився… ніби ми… — згадав подробиці й вирішив не продовжувати. Наснилося, то й наснилося.

— Сон — це нічого, — квапливо погодилася травниця. — У снах різне мариться… Таке, що в житті ніколи не зробив би. Не звинувачуйте себе, це все через зілля… — А потім додала діловито. — Шкуру зніматимемо?

Я подивився на величезну тушу і хитнув головою.

— Шкода часу. Треба було білувати, поки не застиг. Тепер — то лише мучитися. А дідусеві, якщо обов'язково потрібен доказ, гадаю — вистачить пари пазурів. Та й вуха можна відрізати.

— Моєму слову повірить, — відмахнулась Кріна.

— Тоді, пішли… День минає, а в мене ще справ безліч. Починаючи з тебе. Не передумала, часом? А то, може, посиділа, подумала і вирішила, що у діда життя спокійніше буде, ніж похідне?

Дівчина злегка зіщулилася, але відповіла твердо дивлячись в очі.

— Ні. Не передумала… Не можна мені залишатися. І сама пропаду, і дід через мене загинути може.

— Ну то й добре… Тобто, зле… Але, якщо біді можна зарадити, то вона й не біда вже, а лиш морока.

Легко скочив на ноги і вже знайомою стежкою попрямував у бік пасіки. Залишаючи Кріну за плечима, даючи тим самим дівчині як би додатковий шанс ще раз вирішити: чи по дорозі їй зі мною. Ну а що? Завжди краще сто разів перепитати до того, як запитувати чи змінити щось вже буде пізно. А ще, — в цьому хотілося визнавати найменше, — я намагався не дивитися на неї зайвий раз і тим більше не зустрічатися поглядами. Надто вже чітко стояв перед очима останній сон. Немов наяву все було. І я відчував від цього деяку незручність.

Ні, я давно не незайманий і борсатися на сіні з дворовими дівками почав задовго до того, як батько вручив мені справжній бойовий меч... А як інакше, якщо ростеш разом із двома старшими братами? Але сьогоднішній сон був якийсь неправильний. Даремно Кріна на зілля нарікає. Чудовий ефект…Мало що не голими руками ведмедя порвав! Ціни йому немає. Треба запам'ятати і скрізь дивитись і питати про коріння дракона. Не завадить мати бодай один такий флакон у торбинці. Якби мав це зілля в замку графа, то я б сукубу як вівцю скрутив.

Старий, як і раніше, вовтузився з порушеними вуликами і, побачивши нас, лише випростався і повернувся в наш бік.

— Бачу… — кивнув на плями крові на моєму одязі, — Не так швидко як думали, але впоралися?

— Так, діду. Більше клишоногий пустувати не буде. І якщо любиш ведмежатину, то не полінуйся... Я надто втомився, щоб ще й м'ясо тягти.

— Вона, бачу, теж втомилася? — кивнув дід на онучку. — Онде, ледве перебирає ногами… Чи то зі страху коліна тремтять?

Кріна відкрила рота, щоб відповісти, але я не дав їй сказати ні слова, вирішивши відразу перейти до головної розмови. А чого тягнути? Такі речі треба вирішувати відразу.

— Щож, давай поговоримо про онучку… Тут ось яка справа, старий… Крім слідів звіра, я бачив ще й сліди людей. Поганих людей. Оскільки вони не хотіли бути поміченими. Тож мені здається, твої побоювання щодо «червоного півня» досить обґрунтовані. Хтось явно крутиться довкола з недобрими намірами.

— Ох, ти ж… Біда-біда… — сплеснув руками пасічник. — Відчував я… відчував… що добром не скінчиться. Що ж робити? Було б мені хоч років на двадцять менше.

— Є вихід… — я почухав підборіддя, вдаючи, що думка спала мені на думку тільки що. — Лиш не знаю, чи тобі сподобається...

— Кажи, пане лицарю! — подався старий у мій бік. — Все що завгодно, аби внучку врятувати. Остання вона у нашому роді. Нікого більше не лишилося.

— Можу її з собою забрати...

— З собою? — закліпав пасічник. — Це як? Наложницею, чи що?

— Тьху на тебе. Знайшов бусурмана. Хіба не чув, що у лицарів зброєносці бувають?

— Так це ж хлопці, — знизав плечима пасічник, — а Кріна — дівка… Яка з неї користь?

— Так і я лише навмисне... Головне, щоб з дому пішла. Не буде її тут, то й лиходії відчепляться. А там, як усе заспокоїться, захоче — повернеться. І потім, якщо у бою… тут ти маєш рацію… допомоги з неї не буде, то в будній день якраз жіночим рукам роботи вистачить. Може, й куліш нарешті варити навчиться.

— Куди ж ти поведеш її? — тепер настала черга діда чухати бороду.

— Поки я у місті, в мого приятеля поживе. Купця Авраама Шмуля знаєш?

— Знаю, — кивнув старий. — Відома у Немирові людина. Багатій із найперших…

— Ось у нього й залишу Кріну. Поки власного кута не знайду…

— Та якось це неправильно… Відпустити незаміжню дівчину невідомо з ким… — усе ще вагався старий. — Що люди скажуть?