Розділ 8

Поруч з гайком ліс зростав не рівною стіною, а вигинався всередину великою галявиною, невидимою з дороги, але як пояснив пастушок, там трави були густішими і молоко від них смачніше. Зі мною йти він побоявся, тільки напрямок вказав.

Справді, підійшовши ближче до лісу, я побачив, що крайні дерева стоять рідко і в просвіті видно велику галявину, на якій мирно пасеться десяток корів.

«Не зрозумів? — обізвався Ніколаїс. — Він, що, пожартував з нас? От засранець!»

— Пройдусь ще трохи далі. Не схожий хлопчина на жартівника. Дуже вже зарюмсаний. Так не прикидаються. Особливо якщо ніхто не бачить.

Я пройшов між дерев і вийшов на галявину. На перший погляд, цілком мирна ідилія. Корови щипають траву, відмахуючись хвостами від оводів, і навіть голови в мій бік не повернули. Не схоже, щоб поряд хижаки були. Хоча… Он там з краю, щось надто багато мух роїться. Навряд чи свіжий коров'ячий корж стільки привабив. Тим більше, що цього добра тут не бракує, не обов'язково над одним юрмитися.

Підійшов ближче. Ні, не брехав пастушок. Кров… Багато крові. Ще свіжої…

Ось тільки не сходиться. Шість вовків не заспокоїлися б на одній Красулі. Може, усю череду й не вирізали б, але вже дві-три корови порвали б точно. А тут, скільки я не озирався, тільки одне місце кров'ю залито. Дивно… Зате цікаво. Є сенс шукати далі. Тим більше, слід чіткий.

Справді, схоже, вовки бенкетували не тут, а навіщось потягли тушу в ліс, залишивши добре втоптаний слід від туші. Не загубиться. Що, знов-таки, дивно. Вовк не ведмідь, щоб із двадцяти-тридцяти пудовою здобиччю лісом тягатися. А гуртом такий трюк зробити — мізків звіриних не вистачить, не артільники. Так що тут одне з двох: або вовк неймовірно великий, або хижаки різко порозумнішали.

Прислухаючись і вдивляючись у не дуже густий підлісок, я дістав меч і неквапливо рушив слідом.

Іти довелося досить довго. Хвилин п'ятнадцять. Але все ж таки не дарма. Підтвердився перший варіант.

Величезний звір, сріблясто-сталевого забарвлення лежав біля коріння вивернутого бурею великого бука. І, судячи з висолопленого язика і всюдисущих мух, що обліпили морду звіра, був зовсім мертвий. А неподалік валялася туша нещасної Красулі з перегризеним горлом.

«Не зрозумів? Це що? Корова вовка заборола?»

— Ні… Бачиш у вовчиці бік розпорений не однією раною, а кількома. Такий слід залишають пазурі ведмедя. До речі, дуже великого ведмедя.

«З чого ти вирішив, що це вовчиця?»

— Не бачиш сосків? — здивувався я. — Подивися, які великі. І, схоже, у неї вовченята-сосунки. Бачиш, молоко із залоз сочиться. Значить, годує ще… вірніше, годувала. А корову тягла, відчуваючи, що вмирає. Щоб вовченятам було що жерти. Зараз розглянуся… Судячи з усього, лігво має бути десь поруч.

«А пастушок все таки знову збрехав…»

— Ну, міг з переляку і не таке побачити. Не важливо… Бачиш, яка вона величезна. Як однорічне теля. У наших краях такі великі звірі не трапляються.

«Може, вона з тих місць, про які Джон із Жаном розповідали? Пам'ятаєш, вони казали, що з іншого боку печери величезні вовки водяться. Хотіли ще їхніми шкурами торгувати. Сказали — озолотитися можна»

— До речі. Шкуру треба зняти. За неї справді хорошу ціну дадуть. Це ж одразу готова шуба. Або килим…

«Як знаєш. Тут я тобі не помічник. А ось лігво, здається, знайшов... Он там, біля дуба. Бачиш?»

Так, справді. Біля кряжистого дуба, що виріс трохи на горбі, з одного боку виднівся втоптаний ґрунт. У лісі такі місцини самі не з'являються. Тільки якщо хтось багато ходить одним і тим же слідом, витоптуючи траву.

Підійшов ближче і побачив лігво. Власне, у такого величезного звіра звичайна нора не могла бути. Тут ціла печера потрібна. А ось вирити під корінням приямок, щоб сховатись від дощу, — інша справа. І в цьому лігві копошилися дві світло-сірі кульки. Розміром з тлустого їжака. Кульки жалібно попискували і намагалися залізти одна під одну.

«Пропадуть! — сумно зауважив Ніколаїс. — Здохнуть без мамки»

— Не пропадуть… З собою заберу. Авраам знайде їм місце. Таких звірюк приручити, жодна охорона на подвір’ї не буде потрібна… — я взяв на руки щенят і притис до грудей. Вони тут же завозилися, тикаючи мордочкою мені в живіт. — Голодні.

Відніс цуценят до мертвої матері і поклав поряд. Обидва відразу знайшли соски і стали смоктати.

Якось було ніяково здирати шкуру з вовчиці при дитинчатах, тож почекав, поки вовченята насититься. Сховав їх у торбу і тільки потім вийняв ножа.

Часто допомагаючи батькові в полюванні, я непогано навчився білувати звірів, так що не минуло й години, як шкура вовчиці була знята і скручена в зручний для перенесення згорток.

Пастушок чекав на мене не сходячи з місця. І лише коли побачив, радісно кинувся на зустріч.

— Бачили вовків, так? Я ж не обдурив?

— Майже… — почав було я вимовляти хлопцеві, але бачачи, як він розцвів, змінив гнів на милість. — Був вовк. Щоправда, лише один, зате дуже, дуже великий. Як шість звичайних. Так що… не збрехав. Лише трохи прикрасив. І все ж, раджу на майбутнє, залиш цю дурну звичку. Сьогодні тобі не повірили в одному, завтра — не повірять у чомусь іншому, важливішому. А потім і зовсім брехуном назвуть.