Розділ 7

Порожня кімната. У плані живності. А так — знову полиці вздовж стін, тільки цього разу ніякої скрині. І — тиша… Така, що, як кажуть, чути, як трава росте.

«Ой, щось мені все це не подобається. Не буває так, щоби то густо, то порожньо».

Погоджуся. Але проти очевидного не попреш. Нема нікого і нічого. Хочеш, стовпом стій, хочеш — йди далі. Вибір невеликий. У тому сенсі, що новий отвір лише один. Прямо попереду.

«А ну, постривай… — замислено обізвався Ніколаїс. — Глянь, там у правому кутку на полиці щось є чи мені здається?»

Зирнув у вказаному напрямку. Гм… Справді. Зіркий. Я б нічого не помітив. На вигляд — звична мензурка, як та, що з бальзамом матінки. Тільки не червона, а зелена. Тому в зеленому світлі підземелля майже непомітна.

«Трясця. А ось тепер треба починати непокоїтися… — пробурчав Ніколаїс. — У цьому житті нічого просто так доля не підкидає. Якщо заздалегідь приготували протиотруту, то це дуже недобре. Оскільки, як підказує досвід, далі варто чекати капості. Не знаю як тобі, а мені щось зовсім перехотілося йти далі? Може, ну його? Принаймні на сьогодні?»

— Що за неналежні думки? — обурився я. — Я хоч і не підперезаний, але все ж таки лицар! І не звик відступати перед труднощами.

«Ну, так… ну, так… Без страху і з докором. Гаразд. Давай ризикнемо. Але, як раптом що — біжи не роздумуючи»

— Добре…

Сховав мензурку в торбинку і пішов далі.

Спершу здалося, що в наступній кімнаті немає підлоги. Точніше, його вкривав суцільний килим із щурів. І вся ця жива, хитка маса тіл в одну мить завмерла, а потім на мене глянула сотня маленьких, злісних очиць.

«Біжи!»

Голос Ніколаїса був такий гучний, що я аж здригнувся. А потім розвернувся і кинувся з усіх ніг до виходу. Не марнуючи жодної секунди. Навіть не озираючись. А в голові тільки одна думка крутилася: не застрягти б в лазу. Бо якщо наздоженуть… Доводилося бачити, що мурахи за пару днів залишають від кінської туші. Ті тварюки, що мчали по п'ятах набагато більші за мурашок. Та й я не кінь. За кілька хвилин обгризуть до кісточок. А то й їх не залишать.

Встиг…

В кожному разі, коли я корком вилетів на схил і, не втримавшись на ногах, стрімголов прокотився ще кілька метрів донизу, слідом за мною з нори не виліз ніхто.

— Що трапилося?! Пане, з вами все гаразд?

Піднімаю голову, неподалік стоїть господар млина і дивиться на мене з тривогою та здивуванням.

— Нормально…

Підводжуся, обтрушуюсь.

— Я так розумію, ви їх знайшли?

— Пацюків? Так… І дуже багато. Одному не впоратись… Але, ти не хвилюйся. Я з ними розберусь. Сьогодні не готовий просто. Треба міцніші чоботи, та й штани цупкіші... Вони хоч дрібні, але зубасті.

Про те, що щури там не лише дрібні, вирішив не згадувати. Навіщо даремно людину лякати.

— Правда, повернетесь? — трохи засмутився мірошник, який, мабуть, уже вирішив, що з проблемою покінчено. — Не обдурите?

— Ти що, морда, у слові шляхтича сумніваєшся? — роблю крок у його бік, стискаючи кулаки. Треба ж на комусь зло зірвати.

— Ні, ні… Що ви, пане! І в думках не було! — сахається мірошник. — Просто, подумав, може, ну їх? Замурувати лаз та забути?

— Не вийде. Тепер їх занадто багато розплодилося. З голоду все прогризуть. А воно тобі треба, одного чудового ранку прийти до млина і побачити, що він повний щурів, які нищать усе поспіль?

— Цур мене! — перехрестився мірошник. — Сохрани Творець від такої напасті.

— От і я про те… Та й не гоже розпочату справу на половині кидати. Гаразд, нема чого тут стирчати. Піду готуватись.

— Постривайте хвилинку, пане лицарю… — мірошник у нерішучості зам'явся.

— Та кажи вже, не тягни кота за…

— Я, власне, про кота якраз і хотів сказати. Може, якщо побачите де торговця кішками, скажете, що мені добрий кіт потрібний? Я за ціною не постою. Або й два?

Ще я посильним у мірошника не був. Хоча… Не така в же й морока. Що, язик відсохне? Чи корона з голови впаде?

— Добре... Якщо побачу, скажу.

— Щиро дякую, — зрадів мірошник. — Бо я тут, як на каторзі. Ні на крок не відходжу. Нема на кого господарство залишити… Тож і на ринок ніколи сходити.

Мельник почекав трохи, чекаючи на мої слова. Не дочекався. Зітхнув і продовжив, як ні в чому не бувало.

— Я, власне, що хотів ще сказати, пане лицарю… Якщо, випадково, маєте вільний час і шукаєте, де б… еее… перепрошую… заробити… То у мого свояка на пасіці ведмідь бешкетує. Він би, свояк тобто, будь-якій допомозі зрадів. А вже за шкуру клишоногого шкодоробника менше ніж пару золотих точно не покладе.

А ось це справді цікаво.

— Добре. Можна поглянути. Де шукати свояка?

— Так що його шукати? — знизав плечима мірошник. — Он по тій дорозі, що навколо міста в’ється і йдіть. Не доходячи північної брами, по ліву руку пасіку і побачите. Повз не пройдете. Не сумнівайтеся.