Розділ 6

До якого населеного пункту ти не потрапив би, дві будівлі завжди виділяються серед інших. Храм Творця та млин. Їх видно здалеку і помилитись неможливо. Входячи до Немирова я не побачив млина тільки тому, що він знаходився з іншого боку міста, за північною брамою.

Так, воріт у місті виявилося цілих чотири. Тож неприступність стін відразу перестала мати будь-яке значення. Батько розповідав, що при несподіваній кавалерійській атаці охоронці не завжди одні ворота зачинити встигають, а тут… Не здивуюся, якщо й стіни теж не такі надійні, як здаються. Купці не лицарі, для них головне прибуток. Тож цілком могли зробити їх порожнистими, а внутрішні приміщення пристосувати під комори чи якісь інші, потрібні в господарстві приміщення. Хороший удар тараном, і вся кладка посиплеться, мов пісок. Буде час — перевірю. Не в сенсі поламаю, а подивлюсь. З цікавості.

Млин стояв на пагорбі і ліниво поскрипував великими, ґратчастими крилами, навіть не намагаючись провернути їх навколо осі. Вітер — одна назва, тільки-но освіжитися від сонця, так що сьогодні поряд з млином було майже порожньо, — лише один віз, навантажений мішками із зерном, у тіні якого солодко похропував байдужий до всього візник.

Господар, судячи з фартуха і запиленого борошном волосся, сидів на сходах і прискіпливо вдивлявся в обрій. Не знаю, що він там видивлявся, але побачене йому явно не подобалося, оскільки мірошник невдоволено морщився і щоразу роздратовано спльовував під ноги.

— Добрий день, хазяїне… — привітався я з ним.

Мельник глянув на мене тим самим незадоволеним поглядом і пробурчав.

— Кому добрий, а кому не дуже… Не працюємо сьогодні. Вітру немає. Завтра приходьте. Може, задме нарешті.

— Ти бачиш у мене десь мішки із зерном? — я озирнувся. Раптом позаду віза виявиться, а я не помітив.

Мельник байдуже знизав плечима і філософськи помітив.

— Тут не шинок… пане лицарю. Сюди люди лише з однієї потреби навідуються.

— Ну, вважай, що сьогодні є винятком. Та й не сам я прийшов. Мене отець Свирид прислав. Сказав, допомога тобі потрібна?

Мірошник трохи помовчав, потім кивнув.

— Святий отець даремно не говоритиме. Якщо сказав, що потрібна, значить так воно і є. Ось тільки, може, він заразом сказав: яка саме?

— Сказав… Каже, парафіяни скаржаться. Мовляв, ти в муку щуряче лайно підсипаєш...

— Що?! — мірошник від обурення навіть на ноги схопився. — Це хто ж такий наклеп на мене зводить?! Та я навіть висівки ні з чим не змішую!

— Цього отець Свирид не говорив. Таємниця сповіді… Але скаржаться багато хто. Кажуть, все борошно пересівати доводиться.

— Чорт! — мірошник знову сів і задумливо. — Невже так стало погано?

— Ага, значить, щось ти все ж таки знаєш? Розповісти не хочеш? Повторюю, я прийшов не з власного почину. І якщо вже святий отець вирішив, що мені можна довіряти, то...

— Добре. Так і бути... — мірошник скоса глянув на чоловіка, що хропів під возом, і понизив голос. — Бачиш, пане. Млин не на порожньому місці збудований. Колись давно тут стояла сторожова вежа. Дуже давно. Коли я будівництво затіяв, від колишнього залишався тільки фундамент і підвал, що наполовину обвалився. Мені стільки місця без потреби. Тож я частину підвалу розчистив, а решту замурував. Навіть усередину не лазив… Так там усе занепало. Боявся, засипле.

— Це дуже цікаво, — кивнув я. — Але, поки що незрозуміло…

— Зараз, зараз… — поквапився той, явно втішений, що хоч з кимось може обговорити свої напасті. — Справа в тому, що не так давно, з півроку, приблизно в тій нежитловій частині підвалу завелися щурі. Спершу від них не було проблем, але якось пропав цілий мішок ячмінних висівок... По просипаних зернах я знайшов лаз. Та й заклав його камінням. А за кілька днів — зник ще один мішок… Але цього разу я знайшов на його місці старовинний срібний талер. Наразі таких не роблять. Товстий. Грам у п'ятдесят вагою.

— Хочеш сказати, щури заплатили тобі за зерно? — здивувався я.

— Виходить, що так, — розвів руками мельник. — З лишком.

— Не може такого бути…

— Я б і сам не повірив, але наступного тижня все повторилося.

— Неймовірно.

— Згоден, — розвів руками мірошник. — Але, погодьтеся, пане, яка мені різниця, кому висівки продавати? Тим більше за такою гарною ціною. Ось я і не став більше той лаз замуровувати.

— Хочеш сказати, що щурі й досі купують у тебе зернові відходи?

— Так, — кивнув мірошник. — Лише паскудити останнім часом стали більше. Мабуть, розплодилося їх надто багато.

— Ну, значить, настав час нагадати, хто тут господар…

— Теж так подумав… — зітхнув чоловік. — І напередодні ходив до лазу… Але тільки-но наблизився, такий жах мене охопив, що волосся диба встало і в піт кинуло. А ноги самі назад понесли. Отямився, коли вже на ганку сидів. От і не знаю, що робити? Терпіти — люди в магістрат поскаржаться, а цим тільки привід дай — або штраф такий накладуть, що з торбами пустять, або млин закриють, щоб потім продати комусь зі своїх задешево. А піти туди ще раз — страшно.

— Ось бачиш… — гмикнув я. — А казав, що допомога не потрібна. Ще як потрібна. Показуй де той лаз?