Розділ 5

Оскільки Авраам явно збирався загодувати мене до смерті... або до стану, коли я не зможу самостійно піднятися з-за столу, довелося послатися на термінові, невідкладні справи і під цим приводом відмовитись від подальшого частування. А щоб не засмучувати господаря, та й страви, чого там, виглядали дуже апетитно, пообіцяв, що повернуся, як тільки впораюся. У будь-якому випадку, на вечерю точно буду.

Вислуховуючи сентенції купця про те, що все наше життя лише один суцільний клопіт і ніколи немає часу, щоб нікуди не поспішаючи, спокійно посидіти в приємній компанії, я вийшов з дому і попрямував до хвіртки.

— Ой! Ой! Зовсім забув! От голова дірява! — раптом скрикнув Авраам. — Одну хвилинку, пане лицарю! Зачекайте. Я зараз…

Купець метнувся всередину і незабаром вискочив на ганок, тримаючи в руці важкий гаманець.

— Ось!

— Не зрозумів? Це ще що? — я насупив брови. — Ми ж, начебто, все обговорили. Я не задля нагороди…

— Ні-ні… це не моя подяка. Моя безмежна і грошима не вимірюється, — замахав руками купець. — Це винагорода за голову Бороди, призначена міською радою. А воно знаєте, як буває? Поки є потреба — всі про все пам'ятають. А як вирішиться справа — одразу, то в скарбниці грошей немає, то скарбник хворий... От я й узяв на себе сміливість забрати нагороду замість вас... А тепер повертаю.

— І багато тут?

— Сто дукатів ...

— Непогано… — я простяг руку до гаманця, але зупинився. — А знаєте, що. Нехай у вас гроші залишаться. Цілішими будуть.

Купець навіть почервонів від задоволення.

— Ви хочете, щоб я зберіг ваші гроші чи примножив?

— На ваш розсуд, мій друже. Я вам довіряю…

«Чудовий хід! Молодець! Сам би краще не придумав. Думаю, що навіть Натан Давидович оцінив би. Тепер твоя репутація у купця на максимумі. Якщо тільки зятем не стаєш»

«Що?»

«Не бери в голову. Правильно вирішив, коротше. Доля воїна непередбачувана. Ніхто не знає, що завтра станеться, а солідний рахунок — найкраща подушка безпеки і пенсіон»

— Дякую вам, пане лицарю. Можете не сумніватися. Авраам Шмуль все для вас зробить якнайкраще. Певніше, ніж для самого себе.

Купець ще щось бубонів, запевняючи в беззавітній відданості, але я вже не слухав. Повторив обіцянку повернутися на вечерю та вийшов за ворота.

Будинок варти виявився майже поряд. Дійшов до кінця вулиці, перетнув площу з широкими вітринами торгових крамниць, де пропонували будь-які товари від хліба до зброї. Минув храм Творця — розмірами більше нашого родового замку; муніципалітет — триповерхову громадина з внутрішнім двориком; будівлю суду — неприємного бордового кольору із заґратованими вікнами напівпідвалу… А вже за ним побачив просторий двір, усипаний жовтим піском і обставлений дерев’яними та солом’яними бовванами — мішенями. На подвір'ї кілька роздягнених до пояса хлопців під наглядом сивоусого воїна вправлялися у стрільбі з лука і рубалися дерев'яними мечами.

— Добрий день, — привітався з наставником. — Не підкажете, пане, де я можу побачити начальника варти?

— Добрий… — промовив сивоусий у відповідь. — А навіщо він вам?

— Та ось подумую у варту вступити.

— У варту… — воїн оглянув мене уважним поглядом. — А умови вступу вам відомі?

— А є й умови? — здивувався я.

— Звісно, — посміхнувся той. — Погодьтеся, що не кожному, хто вміє непогано поратися з мечем, можна довірити життя громадян. Це не лише відповідальність, а й честь.

«Несподівано. Запитай, що потрібно для вступу? Хоча, й так зрозуміло — поручителів шукати доведеться»

Але сивоусий уже й сам продовжив:

— Для того, щоб стати стражником, необхідні дві умови. Перше — відповідне ставлення до вас мешканців Немирова. Друге — за вас повинні поручитися щонайменше четверо шанованих у місті людей.

— І як мені цього досягти, якщо я в Немирові перший день? — здивувався я.

— Це вже не моя турбота, пане лицарю… — знизав плечима наставник. — Походіть містом, поспілкуйтеся з людьми. Може, комусь буде потрібна ваша допомога, або якими іншими справами прославитися зумієте. Але, поки не будете готові — начальника не турбуйте. По-перше, — він скаже вам те ж саме. А по-друге, — якщо під поганий настрій потрапите, тільки гірше стане. У нього репутацію втратити — як плюнути, а повернути — добряче спітніти доведеться.

«Як я й казав. Усе знайоме до болю. Без блату нікуди. Поки ти ніхто і звати ніяк, єдина доступна робота — золотар. Та й то не факт. А хочеш більшого — заводь відповідні знайомства. Заноси хабар…»

— Дякую, що приділили час, пане.

— Нема за що… — сивоусий ще раз окинув мене уважним поглядом. — Я бачу, що ви шляхетного роду. Отже, зброєю володієте. Тож… Коли вже будете майже готові, приходьте сюди. Здивуйте мене — замовлю слівце перед начальником. Замість четвертого поручителя.

— Ще раз дякую…

Вклонився чемно і відійшов від огорожі.

— Ну і що робити? Порадиш? Судячи з твоїх слів, тобі це не вперше.