Розділ 4

Схоже, у міської варти реально були проблеми. Ворота в місто, відчинені навстіж і ніким не охоронялися. Навіть митар, він же збирач в'їзного податку, не зустрічав гостей Немирова. Заходь, хто хоче… Ну, якщо муніципалітету гроші не потрібні, то це їхні проблеми. Чекати поки хтось зверне на мене увагу не став, пройшов під грізно нависаючою над бруківкою надбрамною вежею і потопав далі.

За стінами виявилося просторіше, ніж у Передмісті. Будинки тут не наповзали один на одного, а поважно вишикувалися, утворюючи рівні, прямокутні вулиці та провулки. Розділені на квадрати невеликими майданами чи садами. У садах дзюрчали фонтани, а на майданах бджолиним роєм гули жителі, зайняті хто чим. В основному, тим, що кудись швидко йшли а то й бігли. Навіть жінки. Виняток — продавці та покупці, що поважно стояли біля торгових прилавків.

— Ну що? До купця чи одразу до стражників? — запитав я самого себе і сам же ж відповів: — Стражники нікуди не подінуться. Якщо їм потрібні люди зранку, то і після обіду нічого не зміниться. А от провідати купця буде розумно. Може, справді що цікаве розкаже? Важливе, для остаточного рішення. Якщо тільки він не живе на протилежному краю міста.

Купець жив поряд. Дім Авраама Шмуля мені вказав перший же перехожий. Гладкий чоловік у довгополому сюртуку теж кудись поспішав, так що в подробиці не вдавався, а просто тицьнув пальцем у двоповерхову будівлю під зеленим дахом і помчав далі. Щож, і на тому спасибі.

Гарний будинок. Побудований міцно, надійно, добротно. Так, грубувато, без витонченості, зате на віки. Відразу видно, що мешкає тут людина ґрунтовна і далеко не бідна. Хоч і підлого звання… Судячи з того, що на вулицю дивилося лише одне вікно*. (*У середньовіччі в деяких країнах Європи був податок на вікна, що виходили на центральну площу або головну вулицю. Вищій знаті дозволялося мати три вікна, шляхтичам не настільки знатних родів — два, решті — одне. За «зайве» вікно накладався податок, який можна порівняти з вартістю річного утримання цілого будинку)

Паркан теж зелений, високий і зроблений не аби як — дощечка до дощечки підігнана щільно, жодного просвіту, всередину не зазирнеш.

Довелося йти до хвіртки і постукати. У відповідь спершу пролунав злісний гавкіт, а потім тонкий, дівочий голос запитав:

— Хто там?

— Купець Шмуль тут мешкає?

— Тут. А хто питає?

— Знайомий ...

— Батько має багато знайомих. Він же купець... Хто саме?

— Ну… як би простіше пояснити. Скажи батькові, що ми з ним третього дня познайомилися в лісі. Та й з тобою, певно, теж…

— Ой! — пискнуло розгублено з того боку. Потім застукали підбори, заскрипіла засувка, і хвіртка відчинилася, демонструючи тонку дівочу фігурку в приємному, золотавого кольору оксамитовій сукні. Величезні, волошкові очі захоплено сяють. Щічки палахкотять рожевим рум'янцем. Довге, каштанове волосся заплетене в косу, перекинуто наперед і товстою змією вмостилося між двома опуклими пагорбами, що бурхливо здіймаються під сукнею.

«Чорт! Яка красуня… — мимоволі захопився я дівчиною. — Як одразу не роздивився? Втім, не до того було»

— Привіт панночко. Можна увійти?

— Доброго дня, добродію лицарю… — дівчина червоніє ще дужче і в очі не дивиться. — Як добре, що ви нас відвідали. Татко якраз недавно згадував… Проходьте, проходьте. Татко буде дуже радий. Зараз же велю повідомити... Вибачте... Я на хвилинку.

Дівчина крутнулася дзиґою і прожогом метнулася до будинку.

— Іване! Маріє! Будіть господаря! Скажіть, наш рятівник завітав! Швидко! Не спіть, ледарі!

«Будь-яка добра справа неодмінно має бути оплачена. І краще двічі... Згоден? — насмішкувато хмикнув внутрішній голос»

Халепа. Шкода, що в мене в голові все змішалося. Якісь спогади дуже яскраві, ніби щойно відбувалося, а деякі — немов крізь туман. Окремі деталі чітко проступають, а решта як не намагаюся, не можу пригадати. Наче не зі мною було, а чув від когось. Так і з цим купцем. Добре пам'ятаю лісову просіку, розбійників. Чоловіка до прив'язаного дерева. Бій теж пам'ятаю… А ось дівчину… Була, це точно… Але «що» і «як» хоч трісни. Провал… темінь. А те, що виникає в уяві, ніби висвітлене в темряві блискавицями, правдою бути не може. Чи, може? Інакше чого вона так червоніє і очі ховає? М-так… Навіть сумнів бере, що це саме я їх врятував.

«Врятував, врятував… — чомусь зі смішком відповів внутрішній голос. — Зуб даю. Ти що, справді нічого не пам'ятаєш?»

— Ні… Тільки невиразні картини бою. І… а, байдуже. Стоп! Я що, сам із собою розмовляю?

«Не зовсім… — трохи помовчавши, таки відказав внутрішній голос. — Я — це ти. Не сумнівайся. Але, водночас, і не зовсім ти. Щось чародії напартачили і наші свідомості наклалися одна на одну. Я й сам до ладу ще не второпав. Але — не переймайся. Я заважати не буду. Хіба що сам побалакати захочеш»

— Отакої… А це точно не божевілля? Не хотілося б стати дурником. 

«Та ні. Думаю, я тут ненадовго. Мене вже шукають і обов’язково заберуть назад. Я там у себе, щоб ти знав — цілий король. Так що ніколи час гайнувати. А, поки що, просто… гм, не бери в голову. Багато роздумів збільшують скорботу. І це… мене, як і тебе — Миколою звати. Але щоб не плутатися — побуду Ніколаїсом. І ще... Зі мною не обов'язково вголос розмовляти. Просто подумай про що хочеш, і я тебе почую»