Розділ 3

Немирів… Я раніше ніколи не бачив міста і уявляв його таким великим… дуже великим селом. Димів на сто. Але побачене відрізнялося від уявного настільки, що коли на горизонті з'явилося передмістя, не повірив очам. Розумом не збагнути! Щоб стільки людей мешкало в одному місці. А я ще вирішив, що в замку Ястржембовского стовпотворіння. Страшно подумати, що тоді в столиці робиться? По головах ходять?

Будинки та хати наповзали один на одного, іноді не розділені навіть огорожею. А подекуди зовсім зрослися стінами, як опеньки. Ось солідний, у три поверхи, кам'яний будинок під червоною черепицею гордо пишається серед доглянутого саду, а ось — буквально через десять метрів, непоказна, крита потемнілою соломою халупа пригорнулася до давно не білених стін добротної рубленої хати, дах якої замість флюгера прикрашає гніздо лелеки. А за ними — уже стирчить димохід наступного будинку, чорний дах якого немов вимащений кіптявою або облизаний пожежею.

І уся ця юрма, де порізно, де — пхаючись у боки, дружно дереться схилом, щоб упертися у високу, зубчасту, кам'яну каблучку стін, що оперезали безпосередньо саме місто, — ховаючи його від цікавих очей. Тільки золочений хрест над гостроверхим куполом, та флюгер у вигляді якогось довгохвостого птаха виглядали над ними.

А мені ще наше подвір'я здавалося тісним. Та тут перш ніж плюнути у вікно, треба спершу визирнути, щоб не поцілити в перехожого. А лягаючи в ліжко — щільно закривати віконниці, якщо не хочеш слухати хропіння сусіда.

І ось ще одна дивина. Я ж, ніби, родом із цих місць, а хоч убий, не розумію в якомусь боці батьківський замок, оскільки на горизонті немає жодної гори. А я чудово пам'ятаю білі вершини, що яскраво поблискують у передсвітанковий час. Коли сонце ще не зійшло, але його промені вже відбиваються від крутих схилів. До гір далеко, день шляху... якщо напрямки... але прямої дороги туди немає, а лісом, буреломами і за три не впоратися. Та й нема чого. Батько казав, що раніше там був прохід, але півстоліття тому, коли земля тремтіла і тріскалася, зійшла лавина і намертво запечатала ущелину. З того часу ні туди, ні звідти ніхто не їздив.

«Знайшов час минуле згадувати… — буркотливо зауважив внутрішній голос. — Наче нинішніх проблем тобі мало. Я ж про своє мовчу…»

Слушно. І самому треба десь заночувати і хлопців прилаштувати? Не тягати ж їх скрізь за собою. Та й самі вони, судячи з пісних облич, не дуже прагнуть в людному місці опинитися.

Джон з Жаном, справді, чим ближче ми підходили до Немирова, тим більше тулилися до узбіччя, сповільнювали крок і вже ледве плелися, а на обличчях розбійників з'являлася всесвітня скорбота всіх юдейських великомучеників одразу. Навіть озиратися почали… Геть, як у приказці про вовка, котрого скільки не годуй, а він все одно в ліс дивиться. А ще кажуть, мовляв, жінка тендітна і беззахисна істота. Угу… таких дуболомів залякати до тремтіння в колінах лише перспективою шлюбних зв'язків.

Уважно оглядаюся і в око впадає ошатний будинок на околиці? Дах під ґонтом. А от тин похилився. Одразу видно, що чоловічих рук у хазяйстві бракує. Готовий заприсягтися, там живе вдовиця. Думаю, не відмовиться прийняти на постій двох молодців. Господарство велике, а сама не вправляється. І хлопцям нудьгувати не доведеться. Молодиця знайде до якої справи їх прилаштувати.

Будинок справді привертав увагу. Великий, добротний. Видно, будували з розмахом, для великої родини. І водночас запущений до неможливості. Не тільки тин ось-ось впаде, ворота теж ледве тримаються. Ліва стулка колом підперта, права — на одній петлі похилилася.

Звернули з дороги і вузькою стежкою, збиваючи чоботями росу з трави, підійшли до огорожі.

— Агов! Господарі! Є хто вдома?

— Хто там? — почувся у відповідь приємний жіночий голос, а трохи згодом двері до хати відчинилися, і на ганок вийшла опасиста молодиця. Постать — як сніп. Знизу й зверху широка, а стан тонкий, немов перевеслом стягнутий — двома долонями обхопити можна. Голова хусткою пов'язана.

— Шукаєте когось чи заблукали, пане лицарю? — поклонилася чемно, розпізнавши в мені шляхтича.

— Ні… Ми до вас, хазяєчко… — відповідаю ввічливо.

— До мене? — Здивувалася молодиця і зійшла вниз. — Ми знайомі, пане лицарю? Чи ви знали мого покійного Бронека?

— На жаль, ні… Достойний, мабуть, був чоловік. А от з вами, сподіваюся, познайомимося. Справу я до вас маю, пані хазяйко.

Усі жінки цікаві, як кішки. Хочеш завоювати увагу — здивуй. Ось і молодиця на гачок упіймалася. Поправила одяг і плавно рушила до воріт. Через довгу сукню, що приховувала ноги, здавалося, що вона не йде, а пливе над землею.

— І що ж за справа у пана лицаря до бідної вдови?

Шикарно. Одне речення, а сказано більше, ніж достатньо. І про те, що взяти в неї нема чого, і що одна живе.

— Та ось, шукаю де б слуг на постій влаштувати. У мене в місті справи на пару-трійку днів... не тягати ж їх за собою. А вони, не дивіться на зовнішність, хлопці тихі, смирні, геть як паломники до святих місць. І працьовиті... П'ять хвилин спокійно всидіти не можуть, все б їм щось робити, лагодити, латати. А якщо нічим зайнятися, то дрова колють, город копають або чим іншим корисним для хазяйства займуться.

— Гм… — молодиця оцінювально подивилася до розбійників. — На вигляд і справді не скажеш. Швидше з кістенем біля дороги бачаться… Та й прогодувати таких богатирів не дешево буде.