Розділ 2

Розумно говорив проповідник, що жінки — то посудина, наповнена гріхом. Причому, зовсім неважливо, наскільки вишукано чи тендітно вона виглядає, позолочена чи з грубо обпаленої глини, навіть без глазурованого розпису. Суть їхньої натури від цього не змінюється. Дивлячись у миле, простодушне личко та безневинні очі Жюлі, можна було вирішити, що дівчина як мінімум виховувалась при монастирі і буквально лише вчора пізнала світське життя. А насправді… Все продумано до дрібниць.

Буквально за порогом мені на плечі накинули плащ стражника, так що здалеку я став практично безликим, оскільки стражників у замку було кілька десятків, а потім дівчина повела мене такими потайними коридорами та переходами, що протягом усього шляху нам не зустрілася жодна жива душа. І ви хочете сказати, що це покоївка зробила вперше чи вдруге? Угу… Чим завгодно готовий присягнутися, що цим маршрутом ходжено не один десяток разів… і навряд чи одним і тим самим мужчиною.

А майбутній чоловік, буде впевнений, що одружений якщо не на янголі в плоті, то на непорочній діві точно. І про розлогі роги, отримані в посаг, ніколи в житті не здогадається. Більше того, смертельно образитись, якщо хтось спробує розповісти йому правду. На дуель викличе за ображену честь дружини.

А ще якось батько сказав: «Більше диявола бійтеся, хлопці, невинного личка. За цією маскою найчастіше ховається натура обманщиці та розпусниці. Тож, перш ніж втонути у невинних оченятах, роздивіться уважно навколо». Втім, як то кажуть: не судіть, та не судимі будете. Коли Жюлі в купіль залазила, її моральність та цнотливість мене не надто турбувала. То й нічого моралі читати. У самого рильце в пушку. Та й життя було б значно сумнішим, якби його не підсолоджували такі ото «янголятка»

— Прийшли, добродію… — дівчина відчинила якісь малопомітні двері в стіні. — Цей хід виведе вас за мури замку. Повернутися цим же шляхом назад не намагайтеся. Потрапите у пастку. Лаз влаштований так, що ним можна тільки назовні вибратися.

— Я зрозумів. Дякую… Ось, тримай, — простяг покоївці золоту монету. За всі послуги одразу, так би мовити.

— Прощайте… — дівчина зненацька потяглася до мене і поцілувала. — Шкода, що більше не побачимось.

— Як знати… — я філософськи поплескав її по пругкій дупці. Потім подумав і дістав з торбинки кільце з камінчиком. Адже я й справді не знаю, що буде далі. То чому б не завести корисних знайомств? — Тримай, на згадку.

— Дякую… — Жюлі радісно пискнула, стиснула перстень в долоні, цмокнула мене ще раз і втекла.

«І чого завмер? — пробурчав внутрішній голос. — Вчорашнього не повернеш. А якщо не поквапишся, то це дівчисько цілком може стати останньою радістю у твоєму житті. Ворушись. Ти все ще в замку і зовсім не факт, що мишоловка не зачинилася. Упевнений, що там, на виході на тебе не чекає півдюжини стражників? Мріятимеш, коли замок сховається за обрієм»

— Згоден... — зітхнув я і поліз у дверцята потайного ходу.

Вчасно інтуїція прокинулася. Коли показався вихід, не став одразу вибиратися назовні, причаївся, прислухаючись. І таки дочекався… Хвилини через три почулися важкі кроки, і повз протопало кілька воїнів.

— Тільки час даремно втрачаємо, — пробурмотів один. — Думаєте він такий дурний, щоб у замку відсиджуватися? Зуб даю, цей лиходій рвонув кудись подалі в перші ж хвилини, поки всі навколо його сіятельства клопотали.

— Маєш слушність, Карле, — погодився інший стражник. — Напевно, так і було. Але, у нас наказ: патрулювати околицю до світанку. І подобається нам це чи ні, доведеться блукати довкола замку, поки сонце не зійде, або наказ не скасують…

Голоси неквапливо віддалялися, я почекав ще трохи і поліз далі.

Потайний хід вивів за стіни, але ще в кільці рову. На щастя, давно пересохлого. Тільки на самому денці хлюпалося смердюче, зеленувато-буре багно. Саме по щиколотки. Ну та чоботи не сандалі.

Намагаючись голосно не плюскати, вибрався нагору і кинувся тікати, навіть не озираючись. Головне, — якомога швидше дістатися того місця, де залишив коня. А там — шукай вітру в полі.

А ось і він. Ножем по путах — ніколи розв’язувати. Застрибую в сідло і підбираю повід. Кінь, відчувши під собою вершника, видав коротке радісне іржання і нетерпляче вдарив копитом. Застоявся. А як відчув у сідлі господаря, рвонув так, що тільки дерева замиготіли. Все… Тепер точно вискочив.

Дорога додому завжди коротша. Навіть, якщо будинок цей лише тимчасовий притулок.

Коли проносилися повз те місце, де я м'ясо смажив, виметнулося за нами з підліску кілька вовків. Але, чи звірі ситі були й ліниві, чи кінь жвавий — відстали не пробігши й пари верст. Злісно завили слідом і зникли в кущах.

На вже знайому просіку, де ще вчора дзвеніла сталь і лунав передсмертний хрип, вискочили на світанку. Та так вискочили, що мало не пронеслися. Кінь печеру своїм домом не рахував і мчав у Немирів. Ледве зумів притримати... Кінь невдоволено хропів і рвав вуздечку з рук. Довелося, без церемоній, дати йому кулаком межи вуха. Тільки тоді присмирів.

У печері, незважаючи на ранішній час, знову горіло багаття і разом з димком назовні пробивалися аромати сніданку. Джон і Жан сиділи біля вогню і щось смажили на рожні. Сподіваюся, не того щура, за яким вони вчора ганялися.

— Доброго ранку, хлопці. Не скучили?