Розділ 3

— Доброго здоров’я, мій принце… — бухнув кулаком у нагрудник гвардієць. Але одразу виправився. — Перепрошую, ваша королівська величність, звичка.

Гм… А ти не такий простецький, як хочеш видаватися. Он як хитро натякнув, що ми, мовляв, з вами віддавна знайомі. Ага, змалку на руках носив, шмарклі витирав.

— І тебе радий бачити при здоров’ї, — кивнув я, вказуючи рукою на стілець навпроти. — Присядь.

— Дякую, ваша величність, та я не займу багато часу. Лише одне прохання… — загув Лавр Тулій. — Я б не насмілився турбувати… але, оскільки, ви збираєтеся…

— Заради всього святого! — вигукнув я. — Тільки не кажи, що просиш взяти тебе з собою в Темну Пустош.

— О, ваша величність… — зітхнув той. — Всього лише якихось десять років тому, я б наполягав на цьому. Але… тепер… коли тягар літ зігнув мої плечі… я чудово розумію, що став би для вас не опорою, а обузою.

— Хвала Творцеві, хоч хтось адекватний знайшовся. Радий, що ти реально дивишся на речі. Тим паче, що в мене на тебе інші плани. Куди важливіші, аніж нишпорити по невідомих закамарках. Я саме Указ пишу. Так от, на час моєї відсутності, відповідальність за королівство покладається на трьох осіб. І один з них — ти.

— Я? — кліпнув гвардієць. — Дякую за довіру, ваша величність. Докладу усіх зусиль… А хто ще ті два?

— Метр Ігнаціус і ярл Трюгві Вірний.

— Достойні люди, — кивнув Лавр Тулій.

— Теж так думаю… — я присунув до себе Указ і вписав третє ім’я. Все. Можна підписувати і ставити печать. Що я і зробив, не відкладаючи на потім.

«…Написано власною рукою. Ніколаїс І»

Потім притис до аркуша іменний королівський перстень і якийсь час любувався, як білому папері проступають обриси вензеля і печаті. Магія, трясця… І це я ще про копіювання забув. Теж прогрес. Жодних переписувачів. Кладеш стопку аркушів, скільки треба. Зверху — оригінал. Прикладаєш вінценосну длань і… хоп — отримай купу копій. Король-ксерокс в одному флаконі. Правда, працює лише на гербовому папері, а його в Аристарха не так легко випросити.

— Так яке у тебе прохання… — згадав про Лавра Тулія, що смирно чекав, доки моя величність покінчить з державними справами.

— Я хотів просити збільшити оплату бійцям гарнізону. Ветеранам на один золотий в місяць. Воїнам — на п’ятдесят срібних. А новакам — на десять срібних.

Всього лише? Я вже було відкрив рота, щоб дати добро, але в останню мить зупинився. Ніколи не варто демонструвати, що тобі це нічого не коштує. 

— Обґрунтуй?

— Раніше гарнізонні бійці тримали підсобні господарства, на яких працювали у вільний від роботи час. Таким чином, маючи змогу забезпечувати себе і родину їжею. А тепер, коли я вимагаю від них цілодобової служби — як не варта, то тренування — у них більше немає ні сил, ні часу на присадибні ділянки. А це, в свою чергу, призведе до того, що цієї зими їхні сім’ї будуть голодати…

Гай Тулій перевів подих.

— Ваша величносте, боєць, який спокійний за своїх рідних, служити і воюватиме значно краще за того, що постійно думає, як і чим допомогти жінці і дітям. Для казни це незначні затрати, а користі… Ну, ви самі розумієте.

— Згоден, — не став я затягувати розмову, бо й справді був згоден з таким міркуванням. — Зробимо так. Усім без винятку підвищимо платню на тридцять срібних монет. Плюс п’ять — на кожного домочадця, незалежно від віку. Так буде справедливіше. Перекажеш мої слова Аристарху.

— Дякую, ваша величність. Повірте, і я сам, і всі ваші воїни готові віддати життя за вас.

— Знаю… Я ще не забув, хто першим підтримав мене, коли я несподівано посів корону. До речі, як там Дженкінс? Не набридло ще в лісі стирчати? В місто перебратися не хоче?

— Що ви, ваша величність! — змахнув руками гвардієць. — Хіба ж цього борсука витягнеш на люди? Пильнує лісу, збирає мед і сподівається вас у гості. Каже, звірини розплодилося тьма… Саме час на королівське полювання.

— Полювання, це добре, — зітхнув я. — Де лише часу на нього взяти? Ну, та нічого… Може взимку? Позбираю усіх васалів, дружніх правителів і організуємо забаву. Щоб дим коромислом…

— Як ваша величність накаже, — вклонився Лавр Тулій. — Я перекажу ваші слова старому пню, щоб поменше боки відлежував і готувався. 

— Домовилися… У тебе ще щось? Чи все вирішили?

— Все, ваша величність, — знову вклонився гвардієць. — Дозволите відкланятися?

— Вільний… І… дякую, що дбаєш про моїх людей. Я подумаю, як зробити, щоб вони дізналися, кому завдячують підвищення платні. Нехай знають, що в них не просто начальник, а справжній батько-командир. Іди… Сподіваюся, невдовзі побачимо.

Лавр Тулій бухнув себе в груди кулаком і, злегка погримуючи латами, вийшов з кабінету. Сподіваюся, там більше нікого в черзі немає? А то я вже й зголодніти встиг… угу, за трудами праведними. На благо себе і свого королівства.

— Ваша королівська величність…

— Гррр… — схоже, голова прислужника невдовзі викличе в мене нервовий тик.

— Ну?

— Головнокомандувач вашими військами Леонідія Вигнанка аудієнції просить, — обличчя в дверях трішки зблідло. — Накажете впустити?