Розділ 2

Давид Наумович вийшов з кабінету, так і не вмоливши мене підписати розрахунок створення додаткових загонів, не очікуючи на вердикт новопризначеного скарбника, важко і сумно зітхаючи. Ну, життя не канапка з ікрою. А економіка, як заповідали класики, повинна бути економною.

Провівши згорблену, немов йому на плечі поклали мішок цементу, постать управителя Факторії, я знову розгорнув перед собою аркуш недописаного Указу. Щось я ще хотів додати. А от що саме — вилетіло з голови.

Перечитав. Наче нічого не забув. Але відчуття незавершеності документу не покидало.

А, ну так. Власне — завершеності… У таких документах прийнято вказувати відповідальних, за його виконання. Тим паче, що сам я в цей час перебуватиму за межами держави. Значить, дописую.

8. Відповідальними, за виконання вказаних височайших розпоряджень, призначається тріумвірат в особі Архимага метра Ігнаціуса…

Двері в кабінет розчинилися з таким грюкотом, наче мали замір злетіти з петель, а слідом рішучим кроком увійшов мій кровний побратим — ярл Трюгві Вірний. Насуплений, мов середа на п’ятницю, він хутко підійшов до стола і рвучко вихопив меч. Я й смикнутися не встиг, як клинок бряцнув об стіл, падаючи переді мною, на списаний аркуш. Добре хоч чорнильницю не перевернув. Довелося б усе переписувати. А робити це гусячим пером, ще те задоволення.

— Ось! — пафосно проголосив ярл. — Візьми цей меч і прохроми ним мені груди. Це буде не так принизливо.

Угу… Поки я укази ваяю, десь у лісі щось здохло. В тому сенсі, що життя не дрімає і квапиться підкинути чергову проблему.

— Зачекай. Не гарячкуй. Присядь… і спокійно поясни: що відбувається?

— Це ти мені поясни: що відбувається?! — збуджено заметався по кабінету Трюгві. — Мій брат збирається відправитися на вірну смерть, а я дізнаюся про це з пліток! Якщо ти хотів мене образити і принизити — то досяг мети!

Отакої! Серйозне звинувачення.

— Нічого не розумію… — малюю на обличчі якнайщиріше здивування. — Про що ти говориш… брате?

— Хочеш сказати, що не плануєш вирушити у Темну Пустош, аби визволити з рук лиходія свою наречену? — прищурився ярл. — Тільки не бреши. Не збільшуй образу.

Я балдію! Оце система оповіщення поставлена. Я ще сам до пуття нічого не вирішив, а на ярмарку вже всі все знають. Мимохіть старий анекдот пригадався. Дружина командира полку прийшла додому з ринку і питає чоловіка чи то правда, що їх частину розформовують? Той на неї насварив, щоб плітки не розносила і пішов у штаб. А там наказ про розформування якраз прийшов. Тоді він бігцем додому і каже дружині: «Йди на базар і запитай у перекупок, куди мене направлять?»

— Заспокійся, брате… — починаю поволі, поспіхом міркуючи, як відповісти, аби й справді не образити. Бо ярла з собою, я за будь-яких обставин брати не планував. — Усе так… Але не зовсім. Ти вірно міркуєш — там, куди я маю замір відправитися, трапитися може що завгодно. Все… І скажи, на кого я можу залишити Сонячний пік, як не на свого названого брата? Хто вбереже королівство від ворогів краще за тебе?

— Відмовка… — буркнув той, але вже спокійніше.

— Присягаю честю… Он, навіть указ пишу… Як би ти прийшов на п’ять хвилин пізніше, то сам би прочитав. Хоча… Яка різниця… Стривай…

Простягнув ярлові назад його меч, підсунув аркуш і продовжив текст:

… призначається тріумвірат в особі Архимага метра Ігнаціуса, ярла Трюгві Вірного і…

— Читай. Це, між іншим, документ, а не папірець для вбиральні. Бачиш королівський герб?

Трюгві покосився на вказаний герб, але читати навіть не намагався — не вмів. Зате, як і на кожного неписьменного, папір, вкритий буквами, справив поважне враження. 

— Печатки нема… — спробував ще огинатися. Але я не дав йому шансу, продемонструвавши королівський перстень.

— Допишу і притисну… Так що? Я можу на тебе покластися, брате? Не підведеш? Не примусиш обертатися в домовині, бачачи, як справа моїх рук рушиться і занепадає?

— Присягаю! — ярл рвучко притис кулак до грудей. — Спи спо… Тьху на тебе! — сплюнув під ноги. — Геть голову заморочив. Обіцяю, одним словом. Дбатиму, як про власне.

— От і добре. От і домовилися. А тепер — дозволь мені повернутися до справ. Мушу довести все до ладу, перш ніж на подвиги вирушати. Не проти?

— Пиши… — кивнув той. — Але вечором ми ще поговоримо.

— Обов’язково… — не став перечити я. Тим паче, що вечір поняття розтяжиме. Ярл же не сказав: «сьогодні».

Трюгві пішов, а я знову став чухрати потилицю. Бо ніяк не міг вибрати третю персону. Тож притягнув ще один аркуш, розділив його лінією на дві частини і надписав кожну половину «Можуть піди зі мною», «Можуть очолити королівство»

В першу частину, не роздумуючи, вписав Метью і Леонідію. Як не крути, а людей ближчих і дорожчих за них двох, у цьому світі в мене не було. Триклята умова… Якби не вона, узяв би окрім мага когось із полонених. З тих, що присмерті, і жодних проблем. Яка тому різниця, де вмирати. А я б, у подяку, грошей родині підкинув. Щедро… Але ж — зась. Мусиш кимось ризикувати. Ну, та нічого… Я ж не просто так «Посмішку удачі» на грудях ношу. Глядиш, і на цей раз вивернути вдасться?